Шукати

Vatican News
2020.02.20 perdono

Ступити на дорогу братерства (25)

Сьомий розділ енцикліки «Fratelli tutti» про братерство та суспільну дружбу має назву «Шляхи нової зустрічі» та присвячений темі миру. В ньому Папа підкреслює, що мир пов’язаний з істиною, справедливістю та милосердям, присвятивши чималу частину цих роздумів аспектові прощення.

За словами Святішого Отця, дехто воліє не говорити про примирення, бо вважає, що конфлікти, насильство і розколи є «нормальним життям суспільства». Ще хтось твердить, що «пробачити – це відступити назад і дати іншому контроль над ситуацією», а тому вважає, що «краще мати важелі, які підтримують рівновагу сил між різними групами». Ще хтось вважає, що примирення – доля невдах, які не здатні до справжнього діалогу, і тому «втікають від проблем, приховуючи несправедливість» (236).

«Прощення і примирення – це ключові теми християнства, в інших релігіях на них наголошують у різний спосіб. Небезпека полягає в недостатньому розумінні переконань віруючих людей і у представленні їх так, що остаточно все зводиться до фаталізму, пасивності чи несправедливості, а з іншого боку – до нетерпимості й насильства», – пише Папа, нагадуючи про те, що Ісус ніколи не підтримував насильство та нетерпимість. Він відкрито осуджував застосування сили для панування над іншими, та вимагає пробачати «до сімдесяти раз по сім», наводячи приклад немилосердного слуги, якому пробачили, але він сам не зміг пробачити іншим. Читаючи інші тексти Нового Завіту, можемо помітити, що «перші спільноти, занурені в язичницький світ, підданий зіпсуттю й збоченням, жили з почуттям спокою, терпимості та зрозуміння» (237-239).

Водночас, коли роздумуємо про прощення, мир і соціальне порозуміння, то натрапляємо на слова Ісуса Христа, які нас дивують: «Не думайте, що я прийшов принести мир на землю. Не мир прийшов я принести на землю, а меч. Я прийшов порізнити чоловіка з його батьком, дочку з її матір’ю і невістку з її свекрухою. І ворогами чоловіка будуть його домашні» (Мт. 10, 34-36). Святіший Отець підкреслює, що ці слова важливо розглядати в контексті даного розділу. Бо тоді стає зрозуміло, що «йдеться про вірність своєму рішенню йти за Ісусом, не соромлячись, навіть якщо це поєднується з перешкодами, навіть якщо такому виборові противляться найближчі». Тож ці слова «не заохочують шукати конфлікти, але не уникати неминучих конфліктів, щоби пошана до людини не ослаблювала вірність зробленому виборові заради ймовірного миру в родині чи суспільстві». В енцикліці Centesimus annus святий Іван Павло ІІ писав, що Церква «добре знає, що в історії неодмінно виникають конфлікти інтересів між різними соціальними групами, і щодо них християнин часто мусить займати рішучу і послідовну позицію» (240).

Папа Франциск підкреслює, що про прощення йдеться не як про відмову від своїх прав перед обличчям корумпованої влади, злочинця чи когось іншого, хто принижує нашу гідність. «Ми покликані любити всіх без винятку, але любити гнобителя не означає дозволяти йому гнобити чи вважати те, що він робить, прийнятним. Навпаки, любити його – це змусити перестати гнобити, це позбавити його сили, якою він не вміє користуватися і яка принижує його як особу. Прощення не означає дозволяти принижувати свою гідність та гідність інших людей чи дозволяти злочинцеві далі чинити злочини. Скривджений повинен рішуче захищати свої права й права своєї родини саме тому, щоб захистити гідність, яка їм дана і яку любить Бог. Якщо злочинець скривдив мене чи близьку мені особу, то ніхто не забороняє мені домагатися справедливості й турбуватися, щоб цей злочинець – або будь-хто інший – знову не скривдив мене чи іншу людину. Саме так потрібно поводитися, і прощення цього не заперечує, а вимагає», – пояснює він (241).

Важливо, як уточнює Наступник святого Петра, «не збуджувати гнів, який калічить душу», гнів, який «походить із хворобливої потреби нищити іншого і випускає лавину помсти», бо це не сприятиме досягненню внутрішнього миру. Помста та ненависть не може бути підставою для згуртування. Подолати гіркий спадок «несправедливості, ворожості й недовіри, які породжені конфліктами», не є легко. Цього можна добитися, «перемагаючи зло добром», плекаючи чесноти, що «сприяють примиренню, солідарності й миру». Потрібно зрозуміти, що «цей суворий осуд щодо брата чи сестри, який глибоко засів у моєму серці, ця не вилікувана рана, це не прощене зло, ця злість, яка мене болить, – це фрагменти внутрішньої боротьби, це вогонь у серці, який слід загасити, щоб він не переріс у пожежу» (242-243).

(На основі перекладу українською мовою, поширеного єзуїтською спільнотою в Україні).

30 квітня 2021, 09:43