Шукати

Другий Ватиканський Собор – новий подих Церкви. Плідна незгода

Зосередившись попереднього разу на закритті першої сесії ІІ Ватиканського Собору, зокрема, розглянувшии промову Папи Івана ХХІІІ, яку він виголосив 8 грудня 1962 року, цього разу хочемо передати розуміння атмосфери, що панувала під час усього соборового періоду, як безпосередньо на загальних зборах в базиліці святого Петра, так і поза її стінами.

о. Андрій Твердохліб

Ідея скликання ІІ Ватиканського Собору полягала в тому, щоб почути думки всіх єпископів католицької Церкви з усього світу. Оскільки цих єпископів була велика кількість (понад дві тисячі), то природньо, що під час обговорень різних тем були різні думки, часом і кардинально протилежні. ІІ Ватиканський Собор був своєрідною фабрикою ідей, де соборові отці мали можливість прийти до спільного консенсусу та сформувати відповіді на виклики, які постали перед Христовою Церквою в новітній історії. Цього разу ми розглянемо дві групи всередині католицької Церкви, які сформувалися довкола своїх провідників. Йдеться про тих, хто мав більш консервативні погляди на справи, та тих, хто був відкритим до впровадження новацій. В результаті таких плідних досліджень, обговорень різних поглядів, а інколи й суперечок, було досягнуто остаточні соборові рішення.

Аудіоверсія

Кардинал Джузеппе Сірі

Серед важливих постатей ІІ Ватиканського Собору кардинал Джузеппе Сірі займає провідне місце. Він брав участь як під час підготовчого періоду Собору, так і протягом усіх соборових засідань. Будучи кардиналом, він чотири рази брав участь у виборах папи римського під час конклавів (1958, 1963 та двічі 1978), двічі називався серед можливих претендентів на обрання. Починаючи від 1959 року він був активним очільником єпископської конференції Італії, а також провідним представником консервативної фракції всередині католицької Церкви. Саме завдяки цьому він став тією особою, на яку звертала свій погляд велика кількість католиків, які були занепокоєні тим, що всередину Христової Церкви може проникнути дух світу. Його богословська та літургійна позиція базувалися на глибокому доктринальному приготуванні, здобутому під час навчання в папському григоріанському університеті в Римі, в якому він з великим успіхом захистив докторську працю зі священного богослов’я. Після завершення навчання йому було довірено викладання, а також провід важливих католицьких асоціацій. Через якийсь час він був обраний єпископом-помічником Ґенуезької дієцезії, а в 1946 році став її очільником. В своєму служінні він зосередився на підтримці постійного та щирого діалогу як зі священниками, так і з семінаристами. Звертаючись до них із батьківською турботою, він просив у них проявляти любов та відповідальність щодо Христової Церкви, заохочуючи до видимого свідчення шляхом вживання священичого одягу. Як результат такого єпископського служіння, велика кількість священників та семінаристів обирали можливість інкардинуватися в Ґенуезьку дієцезію, в якій вбачали твердиню католицькості.

Починаючи з 1960 року, кардинал Сірі входив до центральної підготовчої Комісії ІІ Ватиканського Собору. Під час загальних зборів впродовж соборового періоду звучали його численні виступи, що в першу чергу стосувалися Церкви та літургії. Зокрема він був відвертим противником використання сучасних мов під час богослужінь та зміни архітектурних форм тридентійських престолів. В політичній сфері він був невтомним опозиціонером будь-яких ідеологічних крайнощів, чи лівих, чи правих. Чітко та послідовно виступав проти ідей марксизму. Під час проведення в Італії референдумів, що стосувалися розлучень та абортів, кардинал Сірі цілковито засуджував не лише тих, хто були ініціаторами таких референдумів, але й тих, хто в жоден спосіб не реагували на такі ініціативи, як християн загалом, так і єпископів зокрема.

Після 40 років проводу, перестав бути очільником Ґенуезької дієцезії в жовтні 1987 року, а 2 травня 1989 року відійшов до вічності. Відомим є його вислів: «Документи Собору потрібно читати навколішки».

Кардинал Джакомо Леркаро

Після ознайомлення із представником консервативного крила, варто згадати архиєпископа Болоньї, кардинала Джакомо Леркаро, який був символом групи новаторів. Він народився в італійському регіоні Ліґурія та своє священниче формування отримав в семінарії міста Ґенуя. Після пресвітерського рукоположення в 1914 році був призначений військовим капеланом та розпочав навчання в щойно заснованому папському біблійному інституті в місті Рим. Його інтелектуальне та богословське формування було підсилене участю в різного роду спілкуванні та діалогах на різноманітні теми. В 1947 році він був призначений архиєпископом Равенни, а єпископську хіротонію очолював вже знаний нам кардинал Джузеппе Сірі. Таке зауваження є важливим з огляду на те, що під час проведення ІІ Ватиканського Собору обоє стануть опонентами, маючи цілковито протилежні ідеї та бачення майбутнього розвитку Церкви.

Джакомо Леркаро в 1952 році був призначений архиєпископом міста Болонья. Під час участі в ІІ Ватиканському Соборі мав зі собою в якості богословського експерта відомого професора Джузеппе Доссетті, який став священником у віці 46 років. Доссетті, перш ніж отримати свячення, здобув неабиякий успіх як італійський політик, юрист, а передусім викладач. Його інтелектуальні та духовні якості мали вплив на десятки академіків, з поміж яких, зокрема, історик та дослідник ІІ Ватиканського Собору Джузеппе Альберіґо. Довкола кардинала Джакомо Леркаро в Римі сформувалася група молодих вчених, які проводили відкриті діалоги, роздумуючи над потрібними змінами у Церкві, з огляду на ті зміни, що відбувалися у світі всередині ХХ століття. Такі діалоги мали вплив на багатьох соборових отців. Кардинал Леркаро всілякими способами відстоював ідею колегіальності та синодальності Церкви. Також він був прихильником літургійних змін, зокрема, будучи відкритим на використання в богослужіннях сучасних мов та оновлення обряду самих богослужінь. Згодом він був призначений очільником літургійної Комісії, яка в післясоборових роках виконувала дуже делікатну роль – впроваджувала в життя рішення Собору, рухаючись поміж двома протилежними полюсами: одні чинили спротив будь-яким змінам в літургійному житті Церкви, а інші хотіли якнайшвидше провести революційні зміни.

Кардинал Джакомо Леркаро був опорою серед італійського католицького єпископату для тих, хто вважав, що літургійні реформи є потрібні, однак вони мають бути добре продуманими та збалансованими. Він також активно підтримував думку про необхідність духовної формації та постійного зростання в духовному житті не лише серед священників та богословів, але передусім серед вірних католицької Церкви та християн загалом.

Під проводом Святого Духа

Після вищезгаданої інформації, може скластися враження, що між соборовими отцями панував дух протистояння; що окремі групи перебували в конфлікті; а між тими, хто мав протилежні погляди – було напруження в ставленні один до одного. Як уже було згадано на початку, ідея скликання ІІ Ватиканського Собору саме в тому й полягала, щоб почути думки всіх єпископів католицької Церкви з усього світу. Якщо на Соборі й була опозиція чи критика, то радше поглядів та думок, а не особи, яка мала право та можливість вільно їх висловлювати. Зрештою саме через нашу видиму людську неміч промовляє Святий Дух, Який є справжнім невидимим і водночас ефективним осердям Христової Церкви. Для цього потрібна відмінність в поглядах та протистояння в підходах, щоб ми, слабкі і немічні люди, могли стати ефективним знаряддям діяння Святого Духа, задля заохочення до діалогу, будучи відкритими на погляди інших.

Атмосфера, що панувала впродовж засідань ІІ Ватиканського Собору, є схожою до атмосфери, про яку розповідається в 15-й главі Діяння апостолів. Так, згідно написаного, апостоли Петро, Павло та Яків не стримували своїх емоцій, захищаючи власне бачення того, в який спосіб слід приймати до християнської спільноти новонавернених, які не були євреями. Вони взаємно звинувачували один одного в зраді Доброї Новини Ісуса Христа, досить гаряче дискутуючи про те, чи новонаверненим з поза єврейської громади слід спершу прийняти обрізання чи ні. Такі розбіжності між апостолами, зрештою, призвели до збільшення та розвитку первісної християнської спільноти.

Розбіжності, що не передбачають відкритості на думку та погляди іншого, що є закритими до діалогу, стають безплідними. Натомість можливість дискутувати приводить до доброго спільного результату. Саме тому документи ІІ Ватиканського Собору є взірцевим прикладом компромісу та відкритості на дискусію. І саме через це, вони й до сьогодні є свіжими та актуальними, оскільки є результатом погодження між різними поглядами. Немає жодної потреби в тому, щоб скликати черговий Собор католицької Церкви задля обговорення викликів сьогодення. Радше варто уважно перечитати документи ІІ Ватиканського Собору, обдумати їх та застосувати до сучасних потреб, щоб зрозуміти плідні результати пропозицій та поглядів єпископів, зібраних разом під опікою Святого Духа.

Отож, в даній передачі ми намагалися зрозуміти атмосферу Собору через вивчення ключових представників опозиційних груп всередині Церкви, таких як консерватори та інноватори. В наступних передачах ми розглянемо перший міжсесійний період.

__________________________

Джерело: Michele Antonio Corona, Il Concilio Vaticano II spiegato a tutti. Fondazione OasiApp, 2022. с. 53-58.

02 березня 2024, 15:50