Лікарка з Мілану допомагає Україні втілювати інклюзію людей з інвалідністю

«Вітаю вас! Я лікар, невролог, і я є директором відділення неврології в Національному неврологічному інституті Беста в Мілані. 2022 року, відразу після початку російського вторгнення в Україну, я зателефонувала колезі і другові отцеві Ігорю Бойку, який є ректором семінарії у Львові і, так само, як і я, членом Папської академії “За життя”. Ми товаришуємо вже багато років, і я його запитала: “Тобі потрібна допомога?”», – так розпочинається розповідь професорки Матільде Леонарді, яка вже майже два роки не припиняє допомагати українцям, бо, за її словами, «друзів не залишають в біді».

Історія дружби

На початку березня 2022 року отець Ігор Бойко зателефонував своїй італійській приятельці і розповів, що до Львова прибувають численні біженці, які потребують допомоги. «Я пам'ятаю, що я тоді була тут, у лікарні, і подумала: “Боже, чим я можу допомогти? Я в лікарні, я медик”. Я почала телефонувати всім знайомим і просити про допомогу. Незабаром отець Джузеппе Беттоні, президент благодійної фундації “Arché” сказав мені: “Добре, я поїду, а ти збери речі, щоб наповнити вантажівки”. Я обдзвонила усіх, і за три дні ми зібрали перші чотири вантажівки допомоги, які отець Беттоні супроводжував аж до Польщі. Це стало початком, так би мовити, цього процесу, до якого, окрім Мілану, приєдналися також такі міста, як Парма і Комо. І з березня 2022 року по цей рік  в Україну вирушило 40 місій, кожна зі своїм керівником. І дедалі більше і більше людей ставали друзями отця Ігоря. І це стало не так історією допомоги на війні, як справжньою історією дружби, бо друзів не залишають у біді».

Допомога людям з інвалідністю

За словами італійської лікарки, для них було важливим, що допомогу, яку їм передавали жертводавці, вони могли самі безпосередньо привозити в Україну, у Львівську семінарію, і відразу роздавати її людям. «Це породжувало довіру як серед жертводавців, так і серед отримувачів», – підкреслює вона. «На початку війни люди потребували всього», – пригадує Матільде Леонарді, пояснюючи, чому вона зосередила увагу саме на допомозі людям з інвалідністю: «Я лікар і є експертом з питань інвалідності. Тому ще до війни я була консультантом українського уряду щодо закриття інтернатів. Інтернати – це заклади, в які, за радянською моделлю, поміщали людей з інвалідністю, не обов’язково сиріт. Туди потрапляли також діти бідних батьків, або тих, що мали проблеми з різними видами залежності. До війни в інтернатах в перебувало приблизно 260 тис. осіб, дорослих і дітей. І закриття цих закладів було, безумовно, одним із кроків, щоб наблизити Україну до Європи».

Доля осіб з інвалідністю на окупованих територіях

Коли розпочалася війна, професорка Леонарді також почала цікавитися долею інтернатів в окупованих населених пунктах на сході країни та в Криму, «щоб зрозуміти, що відбувається з усіма тими людьми з інвалідністю, з тими людьми і дітьми, які перебували в цих закладах». «Як відомо багатьом, відбулося зникнення багатьох дітей, – зауважує вона. – На жаль, не було і досі немає реєстру точної кількості і точних імен всіх дітей і дорослих у всіх інтернатах. Але однозначно, що в той момент, коли росіяни увійшли в ті місцевості, відбулося порушення статусу цих людей, тому що вони були насильно вивезені і про багатьох з них нічого невідомо».

«Я не людина війни»

Окрім тих осіб з інвалідністю, які залишилися на окупованих територіях, італьській лікарці також лежала на серці доля людей з різними порушеннями, які стали внутрішніми переселенцями або виїхали за кордон. Саме турбота про них спонукала її у квітні 2022 року вперше відвідати Україну, а зокрема Львів. «Коли я вперше приїхала, – ділиться вона, – мушу сказати, що мені було страшно. Мені було страшно і вдруге, і втретє, і вчетверте, тобто війна мене лякає. Я не людина війни, я людина, яка може їхати в країну, де йде війна, але я – не людина війни. Я боюся бомб, я боюся насильства, до якого не звикло моє покоління бебі-бумерів, які завжди жили в мирі і які вперше бачать війну не десь далеко, а війну, яка зачіпає дорогого друга, друга, з яким ми разом ходили на вечерю в Римі».

Ідеї, що зародилися у бомбосховищі

У Львові Матільде Леонарді побувала в Навчально-реабілітаційному центрі «Джерело». «Це дуже добре розвинений заклад, який намагається здійснювати інклюзію людей з інвалідністю, а не їх відмежування», – зазначає вона. Під час відвідин центру пролунала повітряна тривога, яка змусила всіх спуститися до підвалу. У темряві бомбосховища, намагаючись відволіктися від страху, італійська лікарка сформулювала в думках проект інклюзивної піцерії у Львові, яка називатиметься “Вікторія” і в якій працюватимуть люди з інвалідністю та ветерани війни.

Проекти професорки Леонарді також пов’язані з Міланським католицьким університетом, де вона викладає, адже, за її словами, допомагати країні, яка страждає від війни, спрямувати погляд у майбутнє – це означає також «відкривати піцерії, читати лекції в університетах, співпрацювати з колегами, будувати мости і працювати заради миру. «Бо я вірю, що культура є основою миру, разом з мистецтвом, музикою і наукою», – підкреслює вона. З цього переконання зародилася також ідея започаткувати в Українському католицькому університеті (Львів) курс “Disability management” (інклюзія осіб з інвалідністю у світ праці), який розпочнеться в березні. «Я вірю, що університет може бути місцем творення нової культури, тому що ми не можемо повертатися до радянської моделі інтернату», – зауважує вона.

Перетворити модель інклюзії у рушійну силу суспільного оновлення

Італійська лікарка переконана, що навіть з такого жахливого випробування, як війна, «може постати Україна, яка відрізняється від радянської моделі ізоляції і яка перетворить модель інклюзії, нехай і на піку своєї трагедії, в рушійну силу суспільного оновлення в майбутній Україні». Саме це переконання спонукало її співпрацювати з двома великими реабілітаційними установами у Львові “Unbroken” та “Superhuman”, а також залучити «надзвичайно щедрих» донорів, щоб запобігти тому, щоб понад 90 тис. осіб віком від 25 до 35 років, які внаслідок війни отримали різні види інвалідності, не стали пенсіонерами і не жили, як пенсіонери. «Треба думати про майбутню Україну, в якій після війни уразливість може стати складовою людського буття. Саме тому уразливість слід приймати, включати в життя, розглядати її як частину життя, – наголошує Матільде Леонарді. – Бо війна залишить після себе цю уразливість, сподіваємося лише, що вона скоро закінчиться. Але поки вона триває, такі люди, як ми, поза війною, мають обов’язок ніколи не залишати своїх друзів наодинці з бідою».