Шлях Адріани: з ромського табору до «нормального» життя
Cecilia Seppia
Як тільки Адріана починає говорити, її голос починає тремтіти, на очах виступають сльози, рука треться об руку. Наша колега Чечілія Сеппія пропонує їй зупинитись, але дівчина пояснює, що це сльози радості. Сьогодні Адріані 23 роки, в неї є помешкання, сім’я, вона має друзів і працює в крамниці-пекарні в Римі. Їй подобається її робота, вона залюбки зупиняється на розмову з мешканцями свого кварталу, для яких Адріана вже більше не «циганка», якої потрібно остерігатися, а дівчина з простими і великими мріями, як і всі інші її ровесники.
Початок
На жаль, життя не завжди було таким, як тепер. На жаль, вона пролила багато сліз, і вони не були від радості. Вона народилася в Італії в ромській сім’ї: її батько походив із Хорватії, а мама – із Сербії. На її тілі досі є незгладимі сліди кривд, яких вона зазнала через своє походження.
Коли в 2013 році Адріана прибула до Центру допомоги неповнолітнім ім. святого Джованні Боско, вона не мала нічого, крім одягу та взуття, що були на ній: місцева поліція конфіскувала її дім - житловий трейлер, з неабиякими труднощами придбаний завдяки продажу земельної ділянки закордоном. «Ромське життя мені ніколи не подобалося, – зізнається дівчина. – Бо це важке життя, ще важче коли ти підліток: отримуєш тільки стусани».
Покинення, ставлення як до непотребу, дискримінація
Історія Адріани – це історія багатодітної сім’ї, позначеної постійними покиненнями та болісними переїздами в надії знайти місце, придатне для життя. Спочатку їх покинув батько, потім – бабуся й дідусь, а пізніше – сестра. Матері було важко дбати про 6 дітей, які намагалися якось давати собі раду: «Так, як це роблять роми, – зазначає Адріана. – Через невеличкі крадіжки, жебракування. Ми мили вікна машин на світлофорах, жили й спали під відкритим небом, або, коли пощастило, як це не парадоксально, то в поліцейському відділку, чи у відділенні швидкої допомоги: принаймні, був дах над головою. Від 8 до 15 років я так жила. Так дивляться на тебе, якщо ти ром: як на злочинця, як на когось, хто завдає шкоди іншим, навіть якщо, насправді, ти не така».
Переломний момент
Серед всіх цих страждань наступив переломний момент: одного літнього дня мати Адріани, хвора й у відчаї, зайшла до євангелистського храму. Наближення до Христа, підтримка спільноти, сила молитви спонукали її до радикального рішення: назавжди покинути ромське життя, тобто жити як «gagé» – так мовою романі називають тих, хто не належить до ромської етнічної групи. «Мама дала нам свободу самим обирати свій життєвий шлях, – підкреслює Адріана, – і ми вибрали. Але через це інші роми погано до нас ставилися. Багато хто мені дорікав: “Донедавна ти була злочинницею, а тепер мені говориш про Бога. Це не нормально”». Натомість, для Адріани власне це нове життя було дуже «нормальним». Вона розповідає про допомогу тієї спільноти й про те, що вони ставилися до неї без упереджень. «Можливо для вас це щось незначне, але вони ставилися і ставляться до мене з приязню, знаючи, що я ром. Одного дня вони мені сказали, що перед Богом всі ми однакові, бо ми – Його діти, а тому всі ми – брати і сестри». «Бог» – це слово Адріана промовляє дуже часто й кожного разу, здається, що з її вуст лунає молитва подяки: Бог – Той, що ніколи не покидає, Приятель, якому можна звірити всі свої страхи й досягнення, всі свої надії.
Одіссея
Навернення й переміна її матері сталася в період, коли батько перебував у тюрмі. Як тільки він вийшов, сім’я вирішила залишити ромський табір в Римі й переїхати спочатку до Неаполя, а потім – до Іспанії, де вони прожили вісім місяців і де їхні діти вперше в житті почали ходити до школи. Перебування в Іспанії тривало недовго, внаслідок конфлікту між батьками. Потім знову була Італія, далі Франція, де вони купили земельну ділянку за гроші, отримані як відшкодування за дорожню аварію, в яку потрапила Адріана. Але й тут проблеми не закінчуються: в школі однокласники цькують дітей за їхнє походження, навіть вчителі ставляться до них погано. В той час найстарша сестра Адріани, не приймаючи нового стилю життя, втікає з дому, щоб одружитися з ромським хлопцем. Крім того, коли сім’я приходить до місцевої влади, аби впорядкувати документи, вони їм повідомляють, що мама повинна негайно покинути країну і повернутися до Сербії, в іншому випадку всю сім’ю депортують. Батьки Адріани вирішили повернутися до Італії, але не маючи грошей, змушені продати земельну ділянку.
Божа рука
Після повернення до Італії, батько знову покидає сім’ю, яка не має де ночувати. Тоді матір купує житловий трейлер, який пізніше конфіскувала поліція. Протягом тижня сім’я мешкала в приміщенні відділу швидкої допомоги в одній з римських лікарень. Тоді їхня бабуся по маминій лінії, запропонувала їм переселитися до неї в табір, але з умовою дотримуватися їхніх правил життя, тобто змусити дочок до вимушених шлюбів, а інших дітей посилати красти. Мама Адріани відмовляється. Несподівано, Центр для допомоги неповнолітнім ім. святого Джованні Боско стає невидимою «Божою рукою», що допомагає здійснити остаточний стрибок: працівники центру допомогли повернути кемпер та знайшли доброчинців, які надали сім’ї фінансову допомогу для придбання найнеобхіднішого.
«Чудо» працевлаштування
Для Адріани, якій тоді було 17, відкрилися нові можливості завдяки процесові працевлаштування, якому передував курс навчання, організований Центром допомоги неповнолітнім. Під час співбесіди дівчина виявила бажання працювати поваром: їй подобається готувати їжу для інших. У 2014 році вона отримала диплом про базову середню освіту й починає стажування в одному з барів Риму, де не тільки набуває навиків праці на кухні, але й звикає до нового життя, частину якого становлять правила, розпорядок і обов’язки.
Іноді вона нервує, бо боїться помилитися й нашкодити комусь, але не зупиняється: щоранку, коли дзвенить будильник, вона радіє, що може йти на роботу. «Це була моя мрія, і я собі казала: “Як гарно: я маю зарплату!”. Це було прекрасно!». На жаль, після стажування в барі її не прийняли на роботу, але вона, не опускаючи рук, починає шукати іншу роботу. «Були дні, коли мені хотілось покинути все, хотілось плакати, – веде вона далі. – Роми не хотіли мене бачити й постійно докоряли мені, а італійці… Для них я все ще була ром, в деякі місця мені не можна було навіть заходити. Але я знала, що в мене є брати і сестри, якими треба було опікуватися, моя мама була хвора. Батько іноді приходив, а потім йшов геть. Але я не була сама: зі мною був Бог, була Його рука».
Справжній дім
У травні 2015 року сім’я нарешті змогла взяти в оренду квартиру в одному із селищ поблизу Риму. Тепер Адріана має справжнє ліжко, кухню, ванну кімнату – вона розповідає про це так, ніби хтось подарував їй зорі. Це дозволило їй отримати приписку й доступ до основних послуг для громадян. «Ви не повірите, – зазначає вона із захопленням, – але я змогла піти на прийом до лікаря: для ромів це немислимо».
Після різних робіт, таких як прибирання та догляд за дітьми, Адріані, завдяки допомозі знайомого священика, запропонували працю в крамниці-пекарні, де вона працює до тепер. «Мені дуже подобається ця робота. Я залюбки спілкуюся з людьми, які приходять купувати хліб і солодощі й розповідають про себе. І я також їм розповідаю про себе». На запитання журналістки, про що вона їм розповідає, думаючи про найгірше, Адріана, натомість відповідає: «Я розповідаю їм про те, що Бог мене врятував, що я почуваюся любленою Ним і це найкраща річ, яка існує в світі. Я зробила цей стрибок і я щаслива».
