«Ecclesiam suam» і «Veritatis splendor», дві енцикліки про діалог та істину
Sergio Centofanti - Ватикан
Вона стала першою енциклікою Папи Павла VI (6 серпня 1964) й була написана під час Другого Ватиканського Собору: Ecclesiam suam – це програмний текст Папи Монтіні, який прагнув Церкви, відкритої на діалог зі світом на основі власної християнської ідентичності. Це енцикліка діалогу, що ґрунтується на істині.
Veritatis splendor (6 серпня1993) – це десята енцикліка Івана Павла ІІ, що має на меті наголосити на основоположних моментах католицької доктрини в період зростаючого релятивізму в моральній сфері. Це енцикліка про істину, що ґрунтується на діалозі: на тому діалозі, що відбувся між Ісусом і багатим юнаком. Відправною точкою роздумів є саме цей євангельський уривок (Мт 19, 16-21).
Дві енцикліки, що побачили світ у свято Преображення Господнього, немовби нагадуючи про те, що істинним світлом є Ісус, втілена правда, що веде діалог з Мойсеєм та Іллею. Бо саме Ісус приводить Закон і Пророків до сповнення.
Павло VI: неможливо спасти світ ззовні
Павло VI підкреслює нагальність несення Євангелія світові. В цьому й полягає діалог: «Світ не спасається ззовні; потрібно, подібно до того, як Боже Слово стало людиною, певною мірою ототожнюватися з формами життя тих, кому хочемо нести Христове послання», і ще перед тим, як говорити, потрібно «почути голос, а навіть, серце людини; зрозуміти її, наскільки це можливо, поважати її, й наскільки заслуговує, підтримувати її. Потрібно ставати братами й сестрами людей у самому ж акті бажання бути їхніми пастирями, батьками й учителями. Атмосферою діалогу є дружба. Більше того, нею є служіння» (ES 90).
Діалог будується на лагідності, він не є образливим
Діалог не послаблює істину, але будується на «ввічливості, пошані, симпатії, доброті з боку того, хто його започатковує; він виключає апріористичний засуд, звичну та образливу полеміку» (ES 81). Іншою ознакою діалогу є лагідність: «Діалог не є пихатим, не є колючим, ані образливим. Його авторитет випливає з істини, яку він виражає, з любові, яку поширює, з прикладу, який пропонує; він не є наказом, не є примусом. Він мирний, уникає насильницьких способів; він – терпеливий, він – щедрий. Довіра також потрібна, як до власних слів, так і до готовності їх прийняття з боку співрозмовника, вона сприяє щирості та дружбі, вона зливає сторони у взаємному прийнятті Добра, що виключає будь-які егоїстичні інтереси» (ES 83). «У діалозі, провадженому таким чином, сповняється єдність істини з милосердям, розуму з любов’ю» (ES 85).
Діалог як вправа терпеливості та поглиблення
«У діалозі, – пише Павло VI, – відкриваємо, якими різними є дороги, що ведуть до світла віри, і як їх можна спрямувати до тієї самої мети. Навіть якщо вони не збігаються, то можуть стати взаємодоповнюючими, спрямовуючи наші роздуми поза загальні стежки та змушуючи їх поглиблювати свої пошуки, оновлювати свої вираження. Діалектика цієї вправи мислення та терпеливості допоможе нам відкривати елементи істини також і в думці інших, змусить нас висловлювати наше вчення з великою лояльністю, а нашою заслугою буде те, що викладаємо наше вчення таким чином, щоб інші могли на нього реагувати і поступово засвоювати його. Це зробить нас мудрими; це зробить нас вчителями». (ES 86).
Ніхто не чужий серцю Церкви
Папа Монтіні називає його «діалогом спасіння». «Він слухняний до вимог досвіду, обирає придатні засоби, не пов’язується з марними апріоризмами, не зупиняється на непорушних вираженнях, коли вони втрачають здатність промовляти та розворушувати людей» (ES 88). Це діалог, який Церква прагне вести з усіма: «Ніхто не є чужим її серцю. Ніхто не є байдужим її служінню. Ніхто не є її ворогом, якщо сам не захоче стати таким» (ES 98).
Іван Павло ІІ: любов, що виходить за межі легалізму
Євангельський діалог пронизує всю енцикліку «Veritatis splendor» Івана Павла ІІ. Багатий юнак ставить Ісусові запитання: «Учителю, що доброго маю чинити, щоб здобути вічне життя?» (Мт 19,16). Не йдеться про запитання-пастку, якими були запитання, які ставили фарисеї, але про запитання «про повноту та сенс життя» (VS 7). Цей юнак зберігає Закон, але повертається засмученим після зустрічі з Христом, «живим Законом», який вказує на радикальну дорогу любові, що повністю виходить за межі «легалістської інтерпретації заповідей» (VS 16). Юнак розшукує Ісуса та розмовляє з Ним, але йому здається надто великим те, що від нього вимагається: вдосконалення в любові. «Жодні людські зусилля, навіть найсуворіше дотримання заповідей, неспроможні “сповнити” Закон», – пояснює Папа Войтила, бо його сповнення «можливе лише завдяки Божому дарові» (VS 11). Однак, уточнює він, «в любові можна “перебувати” лише за умови дотримання заповідей» (VS 24).
Жоден гріх людини не касує Боже милосердя
Перед обличчям наступу релятивізму, Іван Павло ІІ щодо цього підкреслює необхідність захищати християнські правди в моральній сфері та говорить про «універсальні та незмінні моральні норми», які, іноді, вимагають великих зусиль і жертовності. В цьому контексті, як зауважує він, відкривається подвійний простір: простір надії, з допомогою Божої благодаті, та простір Божого милосердя перед обличчям людської слабкості. Ісус прийшов «не для того, щоби засудити, але щоб прощати, застосовувати милосердя» і «жоден людський гріх не може стерти Божого милосердя або спинити його визвольну тріумфальну силу, – нам треба лише звернутися до Нього» (VS 118). Християнська мораль, за його словами, «сприйнята в євангельській простоті, полягає в наслідуванні Ісуса Христа, у відданні себе Йому, щоб Він міг перетворити нас своєю благодаттю, відновити нас своїм милосердям» (VS 119).
Зростання розуміння віри
Існують незмінні норми, але істина є динамічною. Як навчає Катехизм Католицької Церкви, християнська віра не є «релігією Книги», але релігією Божого Слова: Слова з великої літери, тобто, не «німого написаного слова, але втіленого та живого Слова». Й бувши живим, Боже слово й далі промовляє до нас. Таким чином, Іван Павло ІІ нагадує, що потрібно захищати «живе Передання», те яке «сягає початками Апостолів» та «поступає у Церкві під супроводом Святого Духа»: саме завдяки Святому Духові розвивається «автентична інтерпретація Господнього закону», ввіреного «живому Учительському урядові Церкви». «Цей же Дух, Який є джерелом об’явлення заповідей і вчення Ісуса, є запорукою їх благоговійного збереження, точного пояснення й правильного застосування в різний час та в різноманітних обставинах. Це “застосування на практиці” заповідей є знаком і плодом глибшого вникнення в Об’явлення, а також розуміння нових історичних та культурних ситуацій у світлі віри» (VS 27). З часом, у дійсності, зростає розуміння віри.
Віра – діалог і спільність любові з Ісусом
Діалог між Ісусом і багатим юнаком нагадує що лише Христос, втілена істина, є джерелом справжньої радості, «єдиною відповіддю, що повністю вдовольняє прагнення людського серця» (VS 7). Іван Павло ІІ запрошує Церкву показувати, насамперед, красу віри, «захопливе сяйво цієї правди, якою є сам Ісус Христос» (VS 83). «Необхідно ще раз відкрити й утвердити правдиву дійсність християнської віри, яка не є просто низкою пропозицій, що їх слід прийняти за інтелектуальною згодою. Віра є живим пізнанням Христа, живою пам’яттю його заповідей і правдою, якою слід жити. Слово ніколи не є правдиво прийнятим доти, доки не перейде в дію, доки не буде впроваджене в життя. Віра є рішенням цілого життя людини. Це зустріч, діалог, спільність любові і життя між віруючим та Ісусом Христом, який є Дорогою, Істиною і Життям (пор. Ів 14,6). Сюди входить акт глибокого довір’я до Христа, який допомагає нам жити так, як він жив (пор. Гл 2,20), – у глибокій любові до Бога та своїх сестер і братів» (VS 88).
(Опрацював о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ)
