Шукати

Vatican News

Єпископ Фаррелл: екуменічний діалог вимагає іспиту совісті та очищення серця і пам’яті

Єпископ Браян Фаррелл, Секретар Папської Ради сприяння єдності християн, у статті для ватиканської газети “L’Osservatore Romano” поділився своїми думками про екуменічний рух та його досягнення з нагоди відзначення 60-літнього ювілею цього відомства Римської Курії.

о. д-р Теодосій Р. Грень, ЧСВВ – Ватикан

«Шістдесят років тому натхненний вчинок святого Папи Івана XXIII розпочав зміну, яка негайно набрала сили і визначила новий напрямок у конкретному житті Католицької Церкви в стосунках з іншими християнськими Церквами та Церковними Спільнотами. Створення Секретаріату для єдності християн (сьогодні Папська Рада сприяння єдності християн) було невід’ємною частиною того оновлення, яке вже віддавна відчував католицизм», – пише єпископ Браян Фаррелл, Секретар Папської Ради сприяння єдності християн, у статті для ватиканської щоденної газети “L’Osservatore Romano”, що була опублікована 13 червня 2020 р., пригадуючи перші кроки ватиканської інституції на шляху екуменічного руху, що має на меті подолати поділи між християнами різних конфесій і здійснити бажання Ісуса Христа, Який сказав: «Щоб всі були одно» (Ів. 17, 21).

Початки екуменізму після Собору

Як пише далі єпископ Фаррелл, поставлене перед Секретаріатом завдання було не з простих, адже більшість єпископів, які 11 жовтня 1962 р. зібрались у базиліці Святого Петра з нагоди відкриття ІІ Ватиканського Собору, з причини свого формування вважали, що поза Католицькою Церквою існують лише схизма та єресь. Тому, для того, аби католики могли заанґажуватись в екуменічний рух, який на той час вже набирав обертів у православних та протестантів, необхідним була радикальна переміна бачення Церкви, її природи та цінності інших християнських спільнот. Великим чудом, даром Святого Духа стало те, що вже по чотирьох місяцях соборової праці ті самі католицькі єпископи дійшли до цілком оновленого бачення Церкви, яке визнавало, що також й інші Церкви та Церковні Спільноти «в таїнстві спасіння не є зовсім позбавленими сенсу та цінності» (Unitatis redintegratio 3); а навіть більше, «Дух Христа не відмовляється використовувати їх як знаряддя спасіння» (UR 3). Тому, обов'язок відновити єдність Христових учнів виявився неодмінною вимогою.

Братерські взаємини між християнами та богословський діалог, скеровані на те, аби подолати поділи між Христовими послідовниками, впродовж 60-ти років значно розвинулись та досягли великих успіхів, вплинувши також й на переміну картини християнського світу.

Методологія розвитку екуменічного діалогу

Далі Секретар Папської ради сприяння єдності християн описує розвиток екуменічного діалогу впродовж 60-літньої історії ватиканської інституції, пріоритетним завданням якої є плекати зближення між християнами різних конфесій. Власне для того, відразу після закінчення Собору у 1965 р., Змішана робоча група розпочала вивчення питання методології, якої слід дотримуватись у процесі екуменічного діалогу. У 1967 р. був опублікований перший документ із напрацюваннями Змішаної групи, а три роки пізніше Секретаріат видав текст, що містив думки та поради щодо екуменічного діалогу. Ці два документи, як пише далі єпископ Браян, протягом багатьох десятиліть були міцною основою та відправною точкою для екуменічних комісій у їхній праці.

Згодом виникла потреба докладнішого уточнення терміну “діалог”. Обидва вищезгадані документи коливаються між двома поняттями діалогу: з одного боку, вони представляють діалог як спільний пошук глибокого розуміння правди, бажаючи дійти згоди; з іншого боку, трактують діалог як різного роду старання, скеровані на те, аби показати та виявити реальну спільність, хоча й неповну, що існує між різними християнськими спільнотами на основі Таїнства Хрищення, яке є спільним для всіх християн, тобто, вірних різних конфесій.

Дуже важливим, за словами автора статті, було усвідомити, чи діалог є, перш усього, теологічним дискурсом, що плекає надією виявити існування згоди між християнами, не зважаючи на те, що раніше це не усвідомлювалось, чи він є придбання “чогось, що належить Церкві”, що, можливо, лежало в тіні, але саме діалог це виявляє, що, у свою чергу, дозволяє партнерам виявити, що вони є значно ближчими між собою, ніж гадалось, адже вони є носіями того ж самого спільного дару благодаті.

В результаті, наступні кроки здавались такими, які мало стосуються життя вірних, а тому їх не завжди розуміли. Саме з цієї причини залишалась нагальною потреба вдосконалити поняття діалогу, аби результати екуменічного руху було можливо впровадити у конкретне церковне життя як спільне свідчення та служіння солідарної любові.

Іван Павло ІІ збагатив поняття “діалогу” 25 років тому на сторінках своєї енцикліки “Ut unum sint”, в якій святий Папа поміщає діалог у контекст глибокого антропологічного бачення: діалог не є лише обміном ідеями, але є даруванням себе іншому. Серед іншого, в енцикліці зазначається, що діалог не повинен зосереджуватись лише на його горизонтальному вимірі, адже у ньому присутня перемінююча динаміка, сила оновлення та навернення, він не є звичайною зустріччю, але – духовною, яка дозволяє на обмін дарами. Тому, такий діалог вимагає іспиту совісті та очищення серця та пам’яті, що сприяє взаємному визнанню та подоланню “гріхів проти єдності”.

Діалог, який притягає

Описуючи наступні етапи міжконфесійного діалогу, єпископ Браян Фаррелл вказав на цінний вклад в екуменізм двох наступників Івана Павла ІІ –Венедикта XVI та Папи Франциска. Перед обличчям великої проблеми відсутності Бога в суспільстві, Венедикт XVI запропонував поглянути на екуменічне завдання не в категоріях тактичної секуляризації віри, але переосмисленої і пережитої по-новому віри, завдяки якій Христос, а з Ним і живий Бог, входить у наш сучасний світ. На переконання Папи Ратцінґера, екуменізм закликає нас поглянути не на те, що нас розділяє, але на те, що об’єднує, тобто, перейти від періоду конфесійності до ери єдності.

А згідно із повчаннями Папи Франциска, екуменізм вимагає від нас відмовитись від переконання, що наш шлях є єдиноможливим, але переосмислити те, що всі християни є членами однієї великої родини братів і сестер, з огляду на спільне хрищення та одну віру.

Що робити з відмінностями між християнами?

На закінчення статті Секретар Папської ради сприяння єдності християн поставив перед усіма запитання, яке виникає саме собою: «А що робити із відмінностями, які існують між різними Церквами та Церковними Спільнотами?» Відповідаючи, автор статті вказує на метод, який пропонують деякі фахівці у цій галузі, які протягом десятиліть намагались, перш усього, віднайти те, що єднає всіх християн, а не те, що розділяє.

Мова йде про те, аби дослідити, якою мірою відмінності між християнами можна вважати взаємодоповнюючими, а не беззаперечно суперечливими. Можливо, цей виклик є найважливішим з-поміж тих, які сьогодні стоять перед екуменічним рухом, і власне від відповіді на нього залежить прогрес екуменізму. З іншого боку, продовж своїх 60-ти років існування Папська рада сприяння єдності християн є свідком того, як Святий Дух невпинно провадить усіх нас шляхом відновлення християнської єдності з дивовижними плодами та наслідками. Він і надалі це чинитиме!

02 липня 2020, 10:48