Шукати

Папа вірним своєї дієцезії: синодальність – це слухання Божого голосу в спільноті

Іти за голосом Святого Духа, Який не знає кордонів, прислухавшись до кожного, хто належить до єдиного Божого люду, особливо, до тих, які перебувають на узбіччях громади. З таким заохоченням Папа Франциск звернувся до вірних Римської дієцезії на початку нового душпастирського року.

о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ - Ватикан

У багатьох церковних спільнотах початок осені є початком нового душпастирського року, який у сьогоднішньому контексті збігається із початком першого етапу Синоду Єпископів на тему синодальності, завершальною частиною якого стане асамблея у Ватикані в жовтні 2023 року. Тож зустрічаючись у суботу, 18 вересня 2021 р., з «душпастирським активом» Римської дієцезії, тобто, з єпископами, священиками, настоятелями чернечих спільнот, очільниками дієцезальних представництв різних рухів і асоціацій, і мирянами, які задіяні в душпастирство, Папа Франциск присвятив свою тривалу промову синодальному процесові, наголошуючи на тому, що не йдеться про слоган, але про те, щоби «разом прямувати вперед».

Не теорія, а спільна дорога

«Мати вуха, щоб слухати – це перше старання. Йдеться про те, щоби почути голос Бога, збагнути Його присутність», – сказав Святіший Отець, наголошуючи на тому, що синодальний процес є «динамізмом взаємного слухання на всіх рівнях Церкви, залучаючи ввесь Божий люд» в слухання Святого Духа, відкриваючись на Його несподіванки. «Тема синодальності, – сказав він, – це не розділ із трактату про еклезіологію, ні, тим більше, не є модою, гаслом чи новим терміном для застосування чи маніпулювання під час наших зустрічей. Зовсім ні! Синодальність є вираженням природи Церкви, її форми, її стилю, її місії».

За прикладом первісної Церкви

За словами Папи, поняття синодальної Церкви не є «богословською версією», але ґрунтується на «найважливішому підручнику з еклезіології», яким є Діяння Апостолів. Ця книга Нового Завіту розповідає про шлях, на якому «всі є протагоністами», а «влада народжувалася зі слухання голосу Бога та людей». Святіший Отець виокремив два епізоди, де можемо прослідкувати діяння Святого Духа в первісній Церкві, першим з яких є зустріч із сотником Корнилієм, що був язичником.

«Зустріч між Петром і Корнилієм вирішила проблему, посприяла рішенню почуватися вільними проповідувати безпосередньо язичникам, у переконанні в тому, – це слова святого Петра, – що “Бог не дивиться на особу”. В Боже ім’я не можна дискримінувати», – сказав Петро наших днів, вказуючи на те, що й сьогодні можуть існувати відмінні ідеї, навіть суперечки, й цього не слід боятися. Про це говорить другий епізод: суперечка в первісній Церкві про те, чи навернені язичники потребують для спасіння виконувати також Мойсеїв закон.

«Ситуація не була простою, позиції здавалися непримиримими, дебати були тривалими. Йшлося про те, щоби визнати свободу Божої дії, що не існує перешкод, які б завадили Йому досягнути сердець людей, яким би не було становище їхнього походження, моралі чи релігійності. Ситуацію розблокувало прийняття очевидної речі, що “Бог знає серця”, що Він сам підтримував ідею на користь доступності спасіння для язичників, “зсилаючи на них Святого Духа, як і на нас”», – мовив Папа, підкреслюючи, що свідчення Єрусалимського собору спростовує бачення тих, які «хочуть зайняти місце Бога», претендуючи на те, щоби формувати Церкву на основі власних культурних, історичних переконань. «Коли Церква на словах і на ділах є свідком безумовної любові Бога, її гостинної широчини, то по-справжньому виражає свою католицькість», – додав він, зауваживши, що дискусії завжди існуватимуть, але вирішення слід шукати, даючи пріоритет Божому слову.

Горизонтальний вимір Церкви

Тож повертаючись до синодального процесу, Святіший Отець підкреслив важливість дієцезального процесу, що є здійсненням «слухання повноти охрищених, які є суб’єктом sensus fidei, непомильним у віруванні». Існує чимало спротиву для того, щоб переступити через образ Церкви, в якій чітко визначені очільники та підлеглі, в той час як «прямувати вперед разом» допомагає відкривати її горизонтальний вимір. Sensus fidei, тобто, «чуття віри», наділяє всіх «гідністю пророчої місії Ісуса Христа, щоб могти розрізняти дороги Євангелія в теперішньому». Але це чуття має подвійний вимір: особистий і спільнотний, бо не існує sensum fidei, якщо відсутнє «чуття разом з Церквою», воно не можливе без участі в житті Церкви.

«Досвід sensus fidei не можна применшити до комунікації чи до зіставлення думок, які можемо мати щодо цієї чи іншої теми, щодо певного окремого аспекту доктрини, або ж до дисциплінарної практики. І не може переважати ідея розрізняти між “більшістю” та “меншістю”», – наголосив Святіший Отець, підкресливши, що йдеться, радше, про те, щоби «почуватися частиною великого народу, що є адресатом Божих обітниць, відкритих на майбутнє, який очікує, що кожен може стати учасником бенкету, приготованого Богом для всіх народів».

18 вересня 2021, 15:47