Шукати

Vatican News
2019.07.12  Insegnamento di Gesù: la parabola del buon samaritano

Ступити на дорогу братерства (6)

У другому розділі енцикліки «Fratelli tutti», названому «Чужинець на дорозі», Папа пропонує погляд на події в світі в світлі Ісусової притчі про милосердного самарянина. Він наголошує на тому, що всі ті явища, про які йшлося в передньому розділі, не є беземоційним описом дійсності, оскільки, як навчає Другий Ватиканський Собор, радощі та надії, смутки й тривоги людей є радощами та надіями, смутками й тривогами Христових учнів.

«З наміром пошуків світла серед того, що ми переживаємо, й перед тим, як накреслити деякі напрямні для дій, хочу присвятити розділ притчі, яку Ісус розповів дві тисячі років тому. В дійсності, в той час як ця енцикліка звернена до всіх людей доброї волі, поза їхніми релігійними переконаннями, притча виражена таким чином, що кожен з нас може дозволити на те, щоб вона поставила перед кожним запитання» (56), – пише Святіший Отець, наводячи далі текст цієї притчі, що є розповіддю про чоловіка, якого пограбували розбійники та залишили пораненого на узбіччі. Тогочасні священнослужителі, що прямували цією дорогою, пройшли повз нього, а чужинець-самарянин заопікувався бідолахою.

За словами Папи, «ця притчі ввібрала фон століть». Вже на перших сторінках, після розповіді про створення, Біблія представляє «виклик стосунків між нами». Каїн убиває свого брата Авеля, звучить запитання Бога: «Де твій брат?». Відповідь та, яку часто даємо також ми: «Чи ж я сторож своєму братові?». «Своїм запитанням Бог підважує будь-які форми детермінізму чи фаталізму, якими стараємося виправдати байдужість як єдино можливу відповідь. Навпаки, воно уможливлює нам творення іншої культури, такої, що спрямовує нас на долання неприязні та спонукає заопікуватися іншими», – пише Святіший Отець, вказуючи на те, що в Книзі Йова знаходимо посилання на те, що наявність того Самого Творця є основою деяких спільних прав (57-58).

Як зазначає Глава Католицької Церкви, здавалося б, що наказ любити іншого та піклуватися про нього обмежується взаєминами між членами того самого народу. Однак, особливо, серед юдаїзму, що розвивався поза ізраїльською землею, межі поширювалися. З’являється заохочення не чинити іншим того, чого не хочеш, аби тобі чинили. Прагнення наслідувати Божу поведінку спонукає подолати цю тенденцію обмежуватися лише найближчими. У Новому ж Завіті ця порада набирає позитивного характеру: «Все, що хочете, аби вам чинили інші, те й ви чиніть їм» (Мт 7,12). І цей заклик є універсальним, схильним охопити всіх, оскільки Небесний Отець чинить так, що сонце сходить і над добрими, й над лихими. З цього випливає вимога: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк 6,36).

У Старому Завіті заохочення розширити серце, охоплюючи також чужинця, випливає з нагадування про те, що єврейський народ сам перебував у статусі чужинця в Єгипті. В Новому Завіті звучить заклик до братньої любові, наголошуючи на тому, що неможливо любити невидимого Бога, якщо не любимо брата, якого бачимо (59-61). Тож перед обличчям спокуси перших християнських громад творити ізольовані замкнені групи чуємо заклик святого Павла мати любов між собою та «до всіх». «Цей контекст допомагає нам зрозуміти цінність притчі про доброго самарянина: для любові немає значення, чи поранений брат походить звідсіля чи звідтіля» (62), – підсумовує Папа, скеровуючи наш погляд на того покинутого чоловіка, про якого розповів Ісус.

Повз бідолаху проходили різні люди, але не зупинилися. Вони виконували важливі функції в суспільстві, але «не мали в серці любові до спільного добра». Виявилися нездатними втратити кілька хвилин, аби допомогти чи, принаймні, покликати допомогу. Один, натомість, зупинився, власними руками обробив рани і з власної кишені оплатив подальший догляд. «Насамперед, – підкреслює Святіший Отець, – він дав щось, на що ми особливо скупі в цьому поспішному світі: він дав йому свій час» (63).

«З ким ти ототожнюєшся? Це суворе, безпосереднє та вирішальне запитання. До кого з них уподібнюєшся? Ми повинні визнати спокусу, яка нас оточує, не цікавитися іншими, особливо, найслабшими. Визнаймо: ми зросли під різними аспектами, але залишаємося неписьменними у супроводі, піклуванні та підтримці найуразливіших та найслабших у наших розвинених суспільствах. Ми звикли відводити погляд, проходити повз, ігнорувати ситуацію, аж доки безпосередньо нас не зачепить» (64), – пише Глава Католицької Церкви, наводячи кілька прикладів із щоденного життя, вказуючи на те, що оскільки ми дуже зосереджені на своїх проблемах, бачити страждання іншого викликає в нас дискомфорт, бо не хочемо «витрачати час». Це, однак, є «симптомами хворого суспільства», що обертається плечами до болю (65).

За словами Папи, краще не потрапляти у ці злидні, але скерувати погляд на милосердного самарянина. Йдеться про оживлення «покликання громадян своєї держави та всього світу», «будівничих нових суспільних зав’язків». Це є закликом прямувати до досягнення спільного добра, і на основі цього, відбудовувати політичний і соціальний порядок. Ця притча спроможна пролити світло на «глибинний вибір», який слід зробити для відбудови цього світу. «Перед обличчям великого болю, багатьох ран, єдиний вихід – бути як добрий самарянин. Кожен інший вибір веде або на сторону розбійників, або тих, які проходять повз, не виявляючи співчуття до пораненого на дорозі» (66-67), – зазначає Святіший Отець.

Врешті, слід «чітко ствердити», що притча не навчає про абстрактні ідеали, ані не вписується у завдання етико-суспільної моралі. Вона «об’являє нам суттєву характеристику людини, часто забуту: ми створені для повноти, що досягається лише в любові». А тому байдужість перед обличчям болю не є можливою, це повинно викликати в нас обурення, спонукаючи зійти з власного спокою та зворушитися людським стражданням. В цьому й полягає гідність (68).

Опрацював о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ

13 листопада 2020, 09:04