Шукати

Vatican News

50 навернень: о. Жак Льов – від релігійної байдужості до визначного богослова

«Моє навернення сталось у Великий Четвер, саме перед Великоднем», – так розповідав французький священик Жак Льов, що належав до Ордену Проповідників, відомий богослов і проповідник минулого сторіччя, автор численних книг, засновник «Школи віри», один з перших у Франції священиків-робітників.

с. Лідія Короткова, СНДМ – Ватикан

Жак Льов народився в 1908 році в сім'ї невіруючих, відкрив Бога у віці 24 років. Вступив у домініканський орден, а в 1939 році став священиком. Два роки після того його відправили до портового міста Марселя, щоб провести соціальне дослідження становища робітників. Бажаючи якнайкраще виконати покладене на нього завдання, став працювати докером. Коли в 1954 році Святий Престол скасував діяльність священиків-робітників, він проявив послух, а рік перегодом заснував Робітничу місію святих Петра і Павла для євангелізації робітників і формування священиків, що походять з цього середовища. О. Жак трудився у Франції, в Сахарі і в убогих районах Сан-Паулу, Бразилія. В 1969 р. він створив у Фрібурі «Школу віри», завданням якої було формування аніматорів християнських громад. У 1970 році, нa запрошення Папи Павла VI, о. Льов проповідував великопосні реколекції у Ватикані. Останні роки життя він провів у тиші й молитві затворницьких, контемплятивних монастирів. По вічну нагороду відійшов 14 лютого 1999 року. Такими є короткі штрихи його біографії, до якої ми ще повернемось.

«В Ісусі здійснюється повне здійснення нашого життя. З Ним смерть стає новим народженням. З Ним старість перестає бути осінню, але перетворюється на зорю, з якої починається день, повний світла», – написав о. Жак Льов.

А ось що він розповів про духовну причину свого навернення до католицтва, про яку він дізнався наприкінці 50-их років минулого сторіччя:

«Тільки тоді, коли проминуло 20 років мого священичого життя, я дізнався про причину мого навернення і, отже, й священства. Одного разу моя мати, яка була невіруючою, сказала мені: “Якщо вже ти їдеш до Риму, то піди привітатися з моєю давньою приятелькою з часів інтернату, яка стала черницею в монастирі Малих Сестер Внебовзяття Марії. Ми дуже любили одна одну, коли були маленькими дівчатками в школі-інтернаті”. Тому я пішов в гості до тієї черниці, яка прийняла мене з надзвичайною сердечністю, розповівши надзвичайно зворушливу історію, що дала мені зрозуміти моє покликання: “Бачиш, мій дорогий, коли твоя мати вийшла заміж, то я вступила а в монастир і сказала собі, що Жанна (а так звали мою матір) навіть і не подумає молитися за свою дитину. Вона буде виховувати її з усією материнською любов'ю й посвятою, але ніколи не буде за неї молитися! Тоді я, юна послушниця монастиря, почала молитися за тебе, як тільки ти народився, молитися всім серцем, усією своєю істотою, протягом цих довгих років...”. І ось, після двадцяти п'яти років, проведених без віри, – додав о. Жак, – молитва тієї черниці, яку я навіть особисто не знав, домоглася того, аби й я прийшов до світла віри і, отже, до радості священства».

Молитва ніколи не є надаремною, навпаки, вона стає могутньою зброєю в серці людини, яка молиться й готує великі несподіванки. Проминули ще два десятиріччя й о. Льов отримав ще одну несподіванку, пов'язану з молитвою. Його батьки були переконаними атеїстами і в їхній родині процвітав антиклерикалізм. Однак, батько, не бажаючи, щоб син залишився людиною, яка нічого не знає про Христа, направив його в недільну протестантську школу. Як же був здивований о. Жак, коли дізнався, що його батьки, хоч ніколи не признавались, були охрищені в католицькій Церкві, що більше, батько навіть прийняв Перше Святе Причастя. Виявилось, що протягом усього життя, сам не знаючи чому, у сховку зберігав вервицю, подаровану йому в той день. Років через сорок батько знову почав ходити до храму й ревно молитись на вервиці.

Батьки були дуже заможними, а Жак був єдиною й розпещеною дитиною. Дитинство та частину молодості він провів у Ніцці, найвідомішому французькому курорті Середземномор’я, в найбільшій релігійній байдужості, ведучи безтурботне та безладне життя.

«Мої батьки, – написав він в одній з автобіографічних книжок, – маючи величезне багатство, думали лише про життя в розкоші в Каннах та Ніцці». Хлопець виховався в цьому середовищі, з його казино, палацами, урочистими вечерями, автомашинами, багатими й красивими подругами. Батько дозволив, щоб він захопився пристрастю до азартних ігор.

В університетські роки, навчаючись на юридичному факультеті, Жак багато хворів: спочатку у нього був менінгіт, а потім почався туберкульоз, який змусив його поїхати до санаторію в Швейцарії.

«У двадцять чотири роки я не те, що сумнівався у вірі, але був повністю атеїстом», – згадував о. Жак. Однак, у санаторії, де він лікувався, було багато книг богословського змісту, які він почав читати. Це був його перший контакт з такими творами, як «Наслідування Христа», «Новий Завіт» та інші. «Істина про присутність Того, Кого я тоді ще не називав Творцем, стала для мене світлом, дедалі правдивішим і сильним». При цьому він довго обмежувався тим, що читав книги, але ні з ким не вів ніяких розмов про релігію. Так Жак, за його словами, почав ставати носієм «книжкового» християнства.

І саме в тиші та у красі Альп проявилася Божа ніжність, коли з ліжка, де юнак проводив більшу частину своїх днів, читаючи та роздумуючи, побачив, як падають сніжинки. «Я зірвався з ліжка, побіг ловити руками сніжинки, побачивши, наскільки досконало вони побудовані, їхню гармонію та відмінності. Я відчув, що світ – це не результат хаосу, а робота чудового художника. За кожною з цих сніжинок я відкрив красу та розум цього великого художника, Бога, настільки великого, щоб наповнити Своєю присутністю сніжинку, життя якої триває лише одну мить. Це був мій перший контакт, моя перша інтуїція щодо існування Бога...».

«У самоті своєї кімнати я читав Євангеліє. Цей Христос мене приваблював. Він говорив не так, як говорять люди. І, сам не розуміючи того, як це сталось, я почав молитися до Нього, хоча ще не був впевнений у існуванні Бога ... Всі ці відкриття відбулися навесні 1932 року».

На цьому етапі свого духовного шляху Жак Льов провів декілька днів у невеликому затворницькому монастирі картузіанців поблизу Фрібура. Цей монастир понад 1000 років відокремлено діяв у швейцарських Альпах. Щоранку Жак приходив до каплиці на Святу Месу, хоч і не зовсім розумів, про що йшлося.

«Я був у монастирі у Великий Четвер, але навіть не знав, що це таке. Того дня я був на Святій Месі. Я зовсім не звик до такого роду речей. У певний момент я побачив, як монахи залишили свої місця, щоб стати навколо вівтаря. Я бачив, як усі робили один і той же жест. Я не був впевнений, що саме вони роблять, за винятком того, що вони збираються отримати шматочок хліба. Тільки я залишився наодинці, у лівому кутку лавки. В моїй душі виникло невблаганне питання: або всі ці люди божевільні, але такими вони не здавались, щоб іти з’їсти крихту хліба, вважаючи, що це добрий Бог, або ж я сліпий. Отже, завдяки цій спільноті монахів я відкрив Бога, а згодом і жести Ісуса Христа. Я зрозумів, що Божа любов – це щось, що нас перевершує. Я відчув, що Господь здатний мене полюбити, кликати мене, віддати мені Своє серце, Свою кров в особі Христа. І саме це джерело надії стало моєю радістю протягом усього життя. Якби раніше мене огортав смуток і відчай, то від тої миті я більше не знав, що таке сум, бо Господь в особі Ісуса Христа увійшов у моє життя. Саме того дня я зовсім спонтанно почав проказувати молитву “Отче наш” , якої в дитинстві мене навчили в протестантській недільній школі».

У віці 27 років Жак прийняв святе Хрищення і вступив до Домініканського ордену. 1939 року він став священиком, продовжуючи богословську освіту, а в 33 роки, це вже був 1941 рік і він вже два роки був священиком, його відправляють до Марселя вивчати економічний та соціальний стан людей, які працюють у порту. Але незабаром він переконується, що єдиний спосіб глибше пізнати цих людей – це жити з ними, поділяти їхню долю, працювати як вони і як вони, мешкати в бідних приміщеннях. Отець Льов думав, що проживе так кілька тижнів, якраз стільки, щоб закінчити соціологічне розслідування. Насправді ж це життя триватиме ще майже 13 років!

У порту його наймають докером для розвантаження кораблів. Оскільки хворобливий молодий чоловік не спроможний носити стокілограмові мішки збіжжя, його призначають розвантажувати вугілля. Після першого робочого дня, ще не маючи притулку, він повертається до монастиря домініканців, але його не впізнають, побачивши чорним і брудним, дають милостиню і зачиняють перед ним двері.

Таким чином о. Жак Льов стає одним з перших священиків-робітників. В автобіографії він признається: «Я не був готовий до такої роботи. Я був юристом і ніколи не піднімав нічого важчого від авторучки». Він неймовірно втомлюється, молиться, подумки приймаючи кожен новий мішок як намистину на вервиці, і не залишає цієї роботи, хоча багатьом здається божевільним.

Отець Жак швидко визначив причини бідності докерів, знайшов необхідні соціальні та економічні рішення. Одночасно, зауважив, що найбільшою бідністю портових робітників було «незнання Бога». В ті часи не всі розуміли священиків-робітників. Але о. Жак твердо знав, що сам Ісус жив серед простих людей. Отець Льов, священик серед робітників, наважився на таке життя, бо бачив, що не тільки докери, але й взагалі люди, зайняті важкою фізичною працею, не тільки не чули істини про Бога, але й не хотіли чути слів жодного священика. Тією чи іншою мірою вони перебували під впливом марксизму й силою цієї обставини не могли відчути Бога і Його присутність. Однак, коли о. Жак став одним із них, ситуація змінилась. Навколо нього почали збиратись портові робітники, в серцях яких прокидалась віра. У священика-робітника з’явились однодумці та друзі.

Отець Жак уважно вивчає твори Леніна й Сталіна та говорить про необхідність співпраці з робітничими організаціями, але жодним чином він не намагається ідеалізувати марксизм і не бачить в ньому рис секуляризованого, або "очищеного" від віри в чудо, соціального християнства, прекрасно розуміючи, що в основі марксизму лежить ненависть. Це боротьба не «за», а «проти» – не за права трудящої людини, а проти живих людей, в яких марксисти вбачають експлуататорів, а, отже, ворогів. У книзі «Щоденник робітника-місіонера» о. Жак пише: «Якщо місія християнина полягає в участі в надприродному ділі спасіння, якщо спасіння полягає в тому, аби відновити любов між Богом і людьми, якщо зло, від якого людину слід позбавити, насамперед, полягає в тому, що вона живе в стані нелюбові, то марксисти виявляються тими, хто найбільше потребує спасіння».

В ідеології марксизму він вбачає свого роду християнство навпаки. Якщо християни разом (як Христове Тіло) сповідують любов, то комуністи, колективно (як партія) сповідуючи ненависть. Христос кличе віруючих втілювати любов, якою вони переповнені, в реальне  життя, комуністи ж втілюють в життя зло, бо роблять головним законом ненависть. Отець Жак Льов характеризує марксизм як християнство, вивернуте навиворіт.

Однак, його місія полягала не в тому, аби боротися з теоретиками марксизму. Він вважав за потрібне допомогти робітникам, які опинилися під впливом цього вчення, звільнитися від нього.

Місія священиків-робітників вела свою успішну діяльність в порту з 1943 по 1954 рік, в якому Апостольська Столиця вирішила перервати цей досвід. Для о. Жака це стало найважчим випробуванням у житті. Але він виявляє послух, залишає свою роботу, не бажаючи, однак, відмовлятися від євангелізації робітничого світу.

Наступного року1955 він заснував нове Згромадження, Робітничу Місію святих Петра і Павла, щоби за допомогою її членів далі вести євангелізацію світу праці, де все більше зростала кількість тих, які не знали Бога. 1965 року були затверджені Статути цього Згромадження і воно було офіційно визнане Церквою «Апостольським інститутом дієцезального права», набуваючи нової канонічної форми, як «новий Інститут, джерелом якого є Христова любов». Спільноти Інституту були за початкова спочатку у Франції, потім у Бразилії, де він трудився 5 років і де його досі згадують як святого.

Саме там зродилася ідея створення школи, яка за два роки формуватиме християн, здатних свідчити про братню любов у своєму повсякденному житті та просто й компетентно сповіщати Євангеліє. В житті о. Жака слово «школа» було одним з ключових. Школа віри – це не університет і не семінарія, а навчальний заклад особливого типу, де кожен відчуває себе учнем, бо слово «учень», як він підкреслював, повторюється в Євангелії двісті п'ятдесят разів, «при цьому воно завжди звучить з уст самого Ісуса». З цією метою о. Льов повернувся до Європи і в 1969 році заснував «Школу віри» у Фрібурі, Швейцарія. Він збирає навколо Ісуса молодь. Усі разом вивчають Євангелію, вслухаючись у те, що говорить Христос.

А до самого отця Жака Льова приходить всесвітнє визнання. Спільноти Робітничої Місії святих Петра і Павла виникають усьому світі: у Франці й Канаді, в Японії і на півночі Бразилії, в Італії та Німеччині. Святіший Отець Павло VI запрошує його проповідувати Ватикані. Йому присуджують премії і вручають численні дипломи, але у 1981 році о. Жак залишає провід «Школи віри», щоби приготуватися до зустрічі обличчям в обличчя з Тим, Кого він ніколи не припиняв шукати. В 1986 році він приймає рішення остаточно стати затворником і останніх 13 років свого земного життя о. Жак проведе в контемплятивних монастирях, стільки ж років, скільки він працював докером у Марселі.

«Віра полягає не в тому, щоб мати уявлення про Ісуса, а в тому, щоб дозволити Ісусові увійти до нашого серця», – читаємо в одній з книжок о. Льова. Він пише: «У християнстві переображення є основним фактором для людини, щоб розпізнати обмеженість власної істоти й шукати свою повноти в Бозі. Переображення не є ізольованим процесом, одним моментом у житті християнина, але проходить через все його існування, пропонуючи йому постійно вдосконалюватися в житті віри».

У різних роках о. Жак Льов написав: «Після відкриття присутності Бога в усьому, починаючи від сніжинки й найменшої травинки, я відкрив цю постійну присутність Ісуса в нашому повсякденному житті через Церкву. Пресвята Євхаристія, скарб, який Ісус передав Своїй Церкві під час Тайної вечері, в кінцевому підсумку переважила моїх очах незліченно більше всіх скандалів, про які я вже знав або відкрив пізніше, і які спотворюють прекрасне обличчя Церкви».

«Я пережив те, що казав св. Августин: "Ти створив нас для себе, мій Боже! І моє серце залишається неспокійним, поки не спочине у Тобі!". Молитва починається тієї миті, коли ми усвідомлюємо, що Бог хоче нам дати щось неосяжне... Вона не повинна уподібнюватись до штучної квітки, а проростати, розквітни і приносити плоди, вона повинна бути вплетена в повсякденну тканину нашого існування. Молитва – це не мито, яке платять Богові, і не обов'язок, який обіцяли виконати, а пошук Божої близькості. Молитва не завжди буває легкою й радісною, але головне полягає в тому, що в молитві я шукаю Бога, прямую до Нього і сходжу зі свого повсякденного шляху. Молитва означає слухати, як Бог віч-на-віч говорить зі мною, означає підійматись до Божих висот».

29 травня 2021