50 навернень: Ахмер Хохар – навернення не є синонімом зради

У черговій передачі з рубрики про 50 навернень до католицької віри, в якій розповідаємо про шлях віри визнавців різних релігій та віросповідань новітніх часів, йтиме мова про навернення одного молодого мусульманина. Не часто чуємо про такі навернення, а це пов’язане з серйозними небезпеками, які загрожують тим, що залишають іслам.

с. Лідія Короткова, СНДМ – Ватикан

На перший погляд може здаватись, що майже не існує навернень з ісламу до християнства. Однак, статистика вказує, що у Великій Британії навернених мусульман налічується понад 200 тисяч, у Франції щороку приблизно 10 тисяч мусульман стають католиками і 5 тисяч – протестантами. Вольфґанґ Сімпсон, один із провідників християн віри євангельської, вказав, що «протягом останніх двох десятиріч Христову віру прийняло більше мусульман, ніж протягом усіх минулих тисячоріч». Однак, про це небагато говоритися, враховуючим реальні серйозні небезпеки, які загрожують тим, хто залишив іслам.

Сьогодні наша розповідь про Ахмера Хохара, що народився в Англії. Він – перший син емігрантів з Пакистану й був вихований у суворих правилах мусульман, але, одночасно, зростав в умовах добробуту, його обдаровували численними подарунками та дитячими іграми. Щотижня він учащав до мусульманської школи при місцевій мечеті, де їх виховували у великій строгості. Ахмер згадує, що досить часто неспокійні хлопчики отримували фізичні покарання.

В книжці про своє навернення Ахмер Хохар пише: «Мої батьки жили в твердому переконанні, що іслам – це єдиний шлях, що провадить до Бога, і Коран, без жодного сумніву, є Божою книгою. Але вони ставились з певною повагою до християн, бо в Пакистані християнська меншість користується пошаною суспільства. Незважаючи на моє навернення до християнства, я ніколи не втратив пошани до багатьох цінностей та до науки ісламу. Я не зрікся пакистанської культури моїх предків, їхньої мови та традицій».

Коли Ахмерові було 14 років він разом із шкільними друзями побачив кінофільм «Ісус з Назарету», знятий на біблійні теми італійським режисером Франко Дзеффіреллі. Головну роль грав відомий артист Роберт Пауелл. Екранізація Нового Завіту про життя Ісуса Христа радикально змінила його життя, і тоді в нього вперше з’явились сумніви щодо ісламу. Ось що він далі пише:

«Я почав роздумувати, що, насправді, пророки Старого Завіту не були мусульманами, а юдеями. І почав розуміти, що вчення Корану про те, що Ісус не помер на хресті, а просто Його душа була взята на небо і Він не страждав за нас, було неправильним. Мені почало здаватись неправильним, що мусульманам було заборонено називати Бога Отцем, або звертатись до Нього спонтанно, своїми словами. Однак, я й далі молився 5 разів на день, схиляючись в напрямку Мекки й проказуючи стишки Корану. Протягом багатьох років я був набагато набожнішим від своїх власних батьків».

Після кінофільму «Ісус з Назарету» Ахмер вперше взяв в руки Біблію і, читаючи її, зрозумів, що не можна дійти до Бога тільки своїми власними силами. Одночасно, він був настільки наляканий своїм новим знанням, що хотів пошматувати свою маленьку Біблію, бо зрозумів, що коли навернеться до християнства, буде змушений перервати стосунки з батьками, з друзями, зі своєю громадою. Хлопець намагався переконати сам себе, але не зміг цього зробити. Він тоді закінчував школу й вирішив поговорити з одним із вчителів. Вчитель зрозумів його прагнення, помолився разом з ним і спрямував до священика.

Ахмер пройшов шлях приготування до Святих Таїнств і прийняв хрищення. Однак, йому довелось пережити великі страждання. Батьки не зрозуміли цього вчинку й радикально змінили своє ставлення до нього. Пакистанська громада Англії вважала його зрадником власної релігії та культури. Однак, він не відступив від віри, від приречення посвятити своє життя Христові. Сестра спалила всі листи, які юнак отримував від друзів-християн, що підтримували його. А батько був настільки розлючений, що поїхав до університету, в якому навчався Ахмер, аби зустрітись з тими, хто, на його думку, «звернув сина на злочинну дорогу». Батько погрожував синові, а мати постійно плакала, бо не могла уявити улюбленого сина християнином.

Ситуація змінилась, коли Хохар залишив рідну домівку. Але знову виникли величезні труднощі, коли він сповістив, що одружується з дівчиною-християнкою й вони братимуть шлюб у католицькому храмі. В ті часи батьки ще не могли прийняти того, що їхній син насправді став католиком, але крок за кроком вони згодились з цим, хоч і досі побоюються признатись сусідам.

«Незважаючи на всі проблеми та труднощі, – написав Ахмер, – я не каюсь, що прийняв християнство, бо я не міг зректись поклику Христа. Мої друзі мусульмани мене приймають, але я знаю, що коли б ми жили в мусульманській країні, мені б загрожувала смертна кара за навернення до християнства. Моє найбільше прагнення – це щоб увесь світ жив у мирі й злагоді, щоб не було непорозумінь між ви знавцями різних релігій, щоб були розв’язані всі конфлікти і, нарешті, запанувало порозуміння».