Єпископ із Мукачева: хоч фронт на сході і на півдні, війну переживає вся країна
о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ – Ватикан
«Я дуже радий, що для мене цей курс відбувся на четвертому році мого єпископства», – зазначає єпископ Микола Лучок, OP, Апостольський Адміністратор Мукачівської дієцезії, ділячись своїми думками про участь у цьогорічному вишколі для нових єпископів, який щороку на початку вересня відбувається у Ватикані. По завершенні понад тижневого курсу, організованого Дикастеріями, в компетенції яких перебувають справи, пов’язані з єпископами, ієрарх завітав до нашої редакції. Розмову ми розпочали саме з прохання поділитися про враження від зустрічі зі співбратами єпископами з різних частин світу.
Між обов’язком бути поруч з вірними і необхідністю свідчити
Про призначення домініканця о. Миколи Петра Лучка Єпископом-помічником Мукачівської дієцезії було оголошено наприкінці 2019 року, й через кілька місяців він був рукоположений. Та через спалах пандемії Covid-19 у 2020 та 2021 році ватиканські курси для нових єпископів не проводилися, а на курс, що був у вересні 2021 року, на який прибули п’ятеро інших українських єпископів, він запрошення не отримав. «Я тоді дуже не хотів їхати, – розповідає ієрарх, – бо у контексті війни я дуже сильно відчув таке Боже благословення, яке стосувалося того, наскільки важливо, як пастирю, бути на місці, щоби своєю присутністю, молитвою, словом і служінням давати опору. Молитва, Євхаристія, Таїнства дають дуже велику силу для нас в цьому періоді».
Запрошення надійшло навесні цього року, і молодий єпископ відчув, що готовий поїхати. Для цього довелося оформляти спеціальний дозвіл на виїзд за кордон, який надійшов щойно напередодні від’їзду. Вперше від початку широкомасштабного вторгнення він виїхав з України, але після понад тижневого перебування за її межами, зізнається, що не може дочекатися повернення, бо відчуває, що його місце там.
«Коли я приїхав, сто двадцять єпископів були разом понад тиждень. Це сильний досвід. Ті, хто навчали нас – кардинали з різних дикастерій – представляли, як дикастерія працює або розкривали нам конкретні теми, які сьогодні торкають нас як Церкву. Я глибоко відчував і переживав, що Бог промовляє до мене, як до молодого єпископа, формує мене. І ця формація відбувалася також у формі зустрічі з тими, хто несе ще більше відповідальності на собі», – зазначив єпископ Микола, порівнявши свій досвід як очільника дієцезії із досвідом тих, до кого стікаються справи, що стосуються всієї Церкви, а тому ті, з ким вони мали зустрічі, «в першу чергу були свідками».
«Глибоким і важким для мене досвідом було те, що, властиво, в контексті війни, всі єпископи, коли чули, що я з України, випитували як ми це переживаємо, що відбувається, як я це переживаю, як ми, як держава це переживаємо. Тобто сотні, сотні запитань. І на це все потрібно було відповідати», – розповів Апостольський Адміністратор Мукачівської дієцезії, погоджуючись із ствердженням, що окрім обов’язку перебувати поруч з вірними, не менш важливим є свідчити, зустрічатися з іншими й розповідати їм правду. Однак, зізнається він, йому було емоційно важко, адже цього року він був єдиним представником України на цій зустрічі, оскільки новорукоположені греко-католицькі єпископи в той час брали участь в Синоді, який одночасно відбувався у Римі.
Ділячись тим, як співрозмовники реагували, єпископ зазначив, що всі запевняли у молитві та в подальшій підтримці, висловлювали співчуття, розповідали про прийняття біженців та різні ініціативи, які проводять у своїх дієцезіях. «Кожен виражав, властиво, готовність і далі допомагати», – зазначив Преосвященний Микола, наголошуючи на важливості таких особистих контактів: «Я, і як громадянин, так і як християнин, а тим більше як єпископ, відчуваю цю відповідальність, і з такою відповідальністю сюди приїхав, щоб ці мости зміцнити, і щоби запевнити цю підтримку, яку ми тепер потребуємо і будемо потребувати багато років. Дай Боже, щоб ця війна закінчилася якнайшвидше. Але й після того, як вона закінчиться, нам потрібно буде дуже багато часу, щоби зцілювати, відновлюватися. І без зовнішньої допомоги від людей доброї волі нам буде дуже важко. Ми це розуміємо і не соромимося просити. Це теж важливий аспект відповідальності, що потрібно просити, а люди хочуть допомагати, бо це теж велика, скажімо, справа доброти Церкви і оточуючого світу, що вони допомагали, допомагають і готові допомагати. Але коли ще й вибудовується особистий контакт, тоді ще краще».
Коли дні минали як роки…
Рукоположений у грудні 2019 року, єпископ Микола в січні 2022 року був призначений Апостольським Адміністратором Мукачівської дієцезії, тобто, напередодні широкомасштабного російського вторгнення в Україну став на чолі церковної структури, що вимагало реагування на особливі виклики. На прохання розповісти про ці перші кроки ієрарх зітхнув, мовивши: «Ох, тепер, коли запитуєте, я трішки занурився в пам'ять. В мене таке враження, що це було років двадцять тому, або це було в минулому житті. Це неповні два роки, але це так давно…». За його словами, життя змінилося, і тепер є життя до дати вторгнення та після неї. І цей період також розкладається на різні етапи.
«Перші дні були такими, що здавалося, що проходив рік: кожний день, як рік. Перший місяць було таке величезне збудження, настільки заангажовані, щоби все зробити, що тільки можливо, мінімальний сон, тобто графік розбитий. Через Закарпаття проїхали мільйони людей за кордон, і саме Закарпаття скільки прийняло і скільки виїхали, скільки знову повернулися і скільки виїжджало», – згадує ієрарх, зазначаючи, що були залучені надання допомоги всі священики, всі осередки, такі як реколекційні будинки чи садочки, були перетворені в притулки. Кожна друга сім'я когось приймала. Тобто, йдеться про «просто величезний досвід».
«Потім прийшов досвід другого етапу, коли десь більше як через місяць я усвідомив, що це не короткотривала війна, що потрібно перестати бігти спринт, потрібно заспокоїтися і починати думати в напрямку ультрамаратону. Тобто, що так я згорю і нічого доброго з цього не буде. Потрібно було знову відбудовувати певний режим, солідну молитву», – розповів єпископ Микола, зауваживши, що коли людина потрапляє в стан «такого первинного виживання», то в першу чергу розбивається режим, і навіть попри те, що рух є способом життя, він через стрес перестав бігати, хоча до цього регулярно займався фізичною активністю. А далі, коли влітку 2022 року почали повертатися люди, фронт стабілізувався, розпочався третій етап, який полягав у тому, щоб наскільки можливо, старатися вести, якщо його можна так назвати, «нормальне життя», пам’ятаючи одночасно, що в цій «нормальності» кожен перебуває також і в обставинах війни.
«Мірятися» стражданнями – це незрілість
В той час як фронт стабілізувався на Сході і безпосередньо торкається дієцезій Харківсько-Запорізької та Одесько-Сімферопольської, то на фронті гинуть люди з усіх частин країни, також по всій території прилітають ворожі ракети. І перед Церквою стоїть виклик супроводжувати родини, які переживають втрату, допомагаючи їм, розділяючи з ними цей біль. Мукачівський єпископ підкреслює, що війна торкається всієї країни, що є «одним організмом». «Мірятися там хто більше страждає, хто менше – це нездоровий підхід, це незрілість. Виміряти рівень страждання це неможливо», – наголошує він, розповідаючи про досвід зустрічей під час відвідин парафій. «Всі говорять, як їм болісно, як їм страшно, як війна розбила їхні родини. Декотрі чоловіки на війні, чи сім'ї розбиті, тому що хтось закордоном і там залишився. Мами з дітьми виїхали з усієї держави, із Закарпаття також. І це розірвані зв’язки, це страждання, це невпевненість», – розповідає ієрарх, ділячись думками про те, що одним із завдань Церкви є давати людям духовну опору, яка є важливою у контексті дбання про ментальне здоров’я, на що тепер дедалі більше звертається увагу також і на рівні держави.
Тамувати спрагу Божого слова
Другим моментом серед завдань Церкви, який виокремлює єпископ Микола, є відповідне проповідування, відповідне навчання людей. За його словами, «люди дуже уважні, дуже спраглі того, щоби їм товаришувати, щоби їм показувати напрямок, як справлятися з бідою, як справлятися з гнівом, як справлятися з ненавистю, як нести хрест, як справлятися зі смертю». Йдеться про «величезний аспект внутрішнього переживання», і якщо люди не отримують належну відповідь, «вони провалюються». «Це пов'язано з мисленням, мислення – з принципами, а вони – з навчанням. І величезним тілом, яке ми тепер можемо робити, і маємо робити, є навчання. Я на цьому також наголошую», – підкреслює ієрарх, згадуючи про проєкт Мукачівської дієцезії “Veritas”, де є проповіді, навчання, що свідомо скероване на зміцнення, на усвідомлення й розуміння того, що відбувається, як до цього підходити з духовної точки зору, з точки зору навчання Ісуса Христа.
Не тільки матеріальна, але й психологічна підтримка
Врешті, не менш важливим аспектом є соціальне служіння, і Карітас в дієцеції працює «на найвищих оборотах». «Я в певному сенсі навіть туди і не дуже входжу. Я підтримую, ми маємо зустрічі, вони мені звітують, ми приймаємо якесь рішення, але потім всі відповідальні за Карітас, всі волонтери просто на максимум, на сто відсотків розвиваються. Ми в дієцезії і по цілій Україні розвиваємо програми психологічної допомоги. Бо є духовні, є психологічні травми, і є фізична травма. Тобто, ми в першу чергу спеціалізуємося на допомозі людям з духовної сторони. Але теж ми можемо допомогти і допомагаємо психологічно: підтримуємо психологів, консультантів, які є і розвивають свої професійні навики, розвивають своє служіння, як і внутрішнім переселенцям, так і жінкам, чоловіки яких на війні, жінкам і рідним, тим, чиї чоловіки загинули. Є допомога нашим ветеранам, які повертаються, вони знаходяться в госпіталях, і деякі наші спеціалісти і священики ходять по госпіталях для того, щоби цим людям допомогти. Але, знову ж таки, це настільки величезна сфера, що те, що ми робимо, це маленькі оазиси, острівки», – розповідає єпископ, вказуючи також на те, що багато людей, які тепер страждають, «ще не готові приходити по допомогу», але навіть і після закінчення війни, «молимося, щоб воно було якнайшвидше», наплив буде «в рази більший, і мусимо до цього готуватися».
Реорганізація парафіяльного життя
Війна спричинилася до переміщення людей. Деякі парафіяни виїхали за кордон. Серед внутрішньо переміщених осіб є римо-католики, які прибули з інших регіонів. Прибуло також багато людей, які можливо не належать до якоїсь конфесії, але перебувають у пошуках. Як все це вплинуло на парафіяльне життя? Відповідаючи на такі запитання, Апостольський Адміністратор Мукачівської дієцезії стверджує, що це «така історія, про яку можна дуже багато розповідати». Це також мало різні етапи. Від початку широкомасштабної війни єпископ проводив регулярні зустрічі зі священниками, закликавши залишатися на місцях, даючи вказівки про те, що їм робити, як тривати в молитві, жертвувати Святі Меси, нічні чування, піст, тощо. Оскільки виїхали парафіяни, що були відповідальними за різні напрямки діяльності в громаді, довелося реорганізувати парафіяльне життя. Оскільки на Закарпаття приїхали внутрішні переселенці та біженці, священики і парафії стали місцями прийняття. «Так тривало перші кілька місяців, майже до літа 2022 року: приплив, відплив, реорганізація, реорганізація. Священики працювали, але більше ніж на сто процентів не можеш працювати, але це було сто, сто, сто і сто…», – підкреслює ієрарх.
Отож, влітку все почало якось стабілізуватися. «І щодо цих переселених осіб, то є така частина, які походять з інших дієцезій, і вони приходять. А є такі люди, які з інших місць, але вони, можливо, не практикували раніше, але вони заходять, їх видно, вони слухають, вони просять або до них звертається священик, вибудовується якийсь діалог. Наші священики з внутрішньо переселеними особами спілкувалися, зустрічалися. І якщо вони просили про якусь допомогу, чи про хрещення, вінчання або товаришування в тому, щоби краще пізнати Ісуса, це відбувається в різних місцях, на різному рівні», – сказав єпископ Микола Лучок, розповівши також про те, що дієцезія нараховує сорок духовних осіб, між якими чотири постійні диякони, тридцять чотири священики та два єпископи. Крім того, до свячень готуються троє семінаристів.
