Єпископ Язловецький: Ісус воскрес з ранами, які також є ранами нашого народу
Світлана Духович - Ватикан
«Рани заживають і лікуються поступово, на це потрібен час, і питання в тому, чи після закінчення війни будуть люди, які залишаться з нами, аж поки ці рани не загоються», – зазначив в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News Єпископ-помічник Київсько-Житомирської дієцезії Римо-Католицької Церкви в Україні Олександр Язловецький. Він розповів про переживання досвіду Воскресіння у Таїнстві Сповіді, а також в тих життєвих ситуаціях, коли люди допомагають одні одним. Ділячись думками про українську молодь, він зазначив, що «вони вірять в мир, в перемогу, а біля них вірять і всі інші».
Ваше Преосвященство, це вже другий Великдень, друга Пасха, яку український народ – цієї неділі католики латинського обряду, а потім католики візантійського обряду і православні – відзначатимуть в умовах війни. Яке значення святкування Великодня набуває у цьому контексті?
Знаєте, я пригадую поради святих про те, що в усьому треба шукати щось добре, не слід дивитися темними окулярами на речі. Наприклад, багато людей в нас дуже хочуть, щоб українці святкували свята разом. Але спробуємо подивитися позитивно на це святкування Пасхи: з огляду на нашу складну ситуацію – війна в країні, кінця якій ніби й видно, і ніби не видно, невідомо коли вона закінчиться – Господь хоче, щоб ми відчули цю радість воскресіння Христа і дає нам можливість два рази святкувати. Бо хочемо ми цього, чи не хочемо, коли святкують римо-католики, менше відчувається в Україні, але вся Європа святкує, а потім тут римо-католики ще раз відчувають ту радість, коли греко-католики і православні святкують. Так само і протестанти, залежить, хто коли святкує. Господь, розуміючи, що в таких обставинах дійсно важко відчути цю радість, дає нам можливість, так би мовити, повторити: «Доклади вже всіх зусиль, щоб її відчути!».
Пасха оця, дякуючи Богу, вже інша, бо хоча війна триває дотепер, але ми всі пам'ятаємо, які в нас були настрої минулого року і які ми мали страхи: здавалося, що держава наша може припинити існувати, і це було важко. Радість Воскресіння – це завжди радість Воскресіння, бо всі народи святкували також і під час воєн, тому що для християнина – це причина радості, але зовнішні обставини також сприяють навіть внутрішній духовній радості, бо, наприклад, коли хтось голодний, то важко змушувати його радіти. Так само і в Україні. Але цього разу, слава Богу, попри великі втрати, про які ми чуємо, – похоронів дуже багато, ось навіть сьогодні я проходив через подвір'я нашої катедри, і воно заставлене автомобілями, всередині дуже багато людей, тому що хоронили військового, нашого парафіянина тут, в центрі Києва, – але все одно ми маємо надію, ми віримо в те, що ця війна закінчиться, в те, що Господь на нашій стороні. А якщо Господь по нашій стороні, то ми не програємо, Господь нас врятує. І це відчувається, особисто для мене, коли, наприклад, я розмовляю з друзями, парафіянами, священиками, ми бачимо цю велику відмінність: ця Пасха, на такому людському рівні, певно, буде більш радісна, ніж попередня.
Владико, чи протягом цього року були якісь розмови, моменти, коли Ви відчули, що пережили досвід Воскресіння?
Якщо дивитися очима віри і пам'ятати про ті засоби, які Господь нам дав, то я не втомлююся говорити про те, що в Таїнстві Cповіді відбувається справжнє воскресіння. Ми як священики і як єпископи, кожен з нас досвідчує це щодня, щоразу, коли сідаємо до конфесіоналу, тому що бачити людину, яка приходить, пригнічена своїми гріхами, але й не тільки гріхами, а тими різними зовнішніми обставинами – хтось гине з родини, або хтось із друзів, колег, чи сусідів, і стільки цих новин, – людина приходить пригнічена і навіть буває, що й гріхів не має, але йде до сповіді, бо шукає якоїсь підтримки у Христа в цьому Таїнстві. І ми теж, ми всі люди, і ти пробуєш щось сказати, іноді часу немає, іноді слів немає, і тільки молишся: «Господи, допоможи цим людям відчути Тебе воскреслого», і уділяєш розгрішення, і тоді бачиш, як у цих людей знову запалюються очі, бачиш, якими вони є, коли приходять, і якими відходять. І мимоволі ти просто стаєш свідком того, як Христос лікує, як Христос підносить. Ось так само, як буває на картинах, коли Христос підносить когось, бере за руку і витягує з багнюки чи просто з землі підносить, щоб став на рівні ноги, і саме це відбувається в Таїнстві сповіді.
Але Христос, звісно, не обмежує себе до Таїнства Сповіді, тому що багато українців взагалі не знають, про що я зараз говорю. Христос виходить і поза таїнство, Христос виходить і поза Церкву, діє так само, тому що ми всі – Його діти. І я не раз був свідком того, що люди втратили помешкання, чи змушені були переселитися в інший регіон України, чи повернулися з-за кордону після того, що можемо назвати вигнанням на початку війни, і бачимо, як вони міняються: якими вони були, але потім змінюються, дякуючи тій підтримці, яку відчувають, чи, можливо, своїй молитві, дякуючи допомозі тих християнських, чи не християнських організацій. Я працюю в «Карітас-Спес Україна», що є римо-католицьким Карітасом, бо маємо також «Карітас України» греко-католицької Церкви, і я дуже часто сам це досвідчую, але я більше працюю в центрі, тут в офісах в Києві, хоча теж маю виїзди. А наші працівники чи волонтери їдуть далі на схід, і вони часто розказують про те, як люди не так спішать брати речі, які їм привозять, як спішать обійняти цих самих працівників Карітасу, для того, щоб сказати: «Дякуємо, що ви до нас приїхали». Особливо, десь в забутих селах ближче до фронту. Наші працівники кажуть: «Ми бачимо, цей блиск в очах. Ми їм не речі даємо, ми їм надію даємо». Тобто, якщо ми вже до них приїхали і якась допомога прийшла, то вже десь видно світло в кінці тунелю. Це теж воскресіння, можна сказати.
Ваше Преосвященство, як ви бачите тепер молодь? Тому що з одного боку, як Ви самі сказали, багато військових і, напевно, більшість з них це молодь, втратили життя на фронті. З іншого боку, молодь має багато ентузіазму, і це бачать всі, й не тільки в Україні, але й за кордоном, тобто українська молодь надихає. Як вони дають собі раду і як Церква допомагає давати розраду, особливо, в тих моментах, коли є втрата, коли є жалоба, коли є травма?
Знаєте, сам вік, мабуть, сприяє тим чи іншим настроям у людині. Коли ти здоровий, повен сили, то якось і все тобі здається можливим. Хоча, по-різному буває: і молодь потрапляє в депресію, але, зазвичай, це такий вік, коли хочеться жити, коли хочеться вірити, любити, коли хочеться щось будувати, надіятися. І наша молодь – не виняток, і вона надихає. Наприклад, нещодавно під час однієї зустрічі ми говорили про можливість поїхати до Лісабону на Світовий день молоді нашої української делегації від римо-католицької та греко-католицької Церков. І молодь говорила про це з таким запалом: «Ми поїдемо на зустріч з Папою, на зустріч з молоддю, ми будемо говорити про Україну». І одна старша особа, яка була на тій зустрічі, каже: «А чи личить? В нас йде війна, траур. Чи личить в цей момент просити кошти для цього?». Бо ми говорили про те, де знайти кошти, щоб якнайбільше молодих людей могло поїхати. А молоді люди відповіли: «Та ми ж поїдемо про Україну говорити. Ми їм не дамо забути про Україну. Ми змусимо їх молитися за нашу Батьківщину». Тому молодь – це майбутнє, це є їхня країна, вони вірять в мир, вірять в перемогу, а біля них і всі інші вірять, також і старші, які, можливо, знеохочені і навіть зневірені.
Воскреслий Христос з'являється своїм учням з ранами на тілі, тобто Він воскрес, Він переміг смерть, але рани все одно залишаються. Що це може говорити людям, які пережили дуже великі страждання? Чи це означає, що постійно буде страждання? Як Ви це можете пояснити?
Коли воскреслий Христос об'явився і сказав: «Мир вам», то Він об'явився зі своїми ранами, вони Йому не зникли, хоча Він був воскреслий, і мав перемінене, як ми кажемо, прославлене тіло. Рани все ж залишилися, і Він ці рани показував, і святий Тома теж хотів їх торкатися, й зацікавлення було велике, чому Христос воскрес з ранами. Ці рани залишилися, щоб ми пам'ятали про велику ціну, якою Він нас відкупив. Але з іншого боку, також щоб ми не забували, що ці рани і надалі існують. Воскресіння не означає, що вже все буде чудово і прекрасно, бо Христос воскрес: рани залишаються, воскреслого Христа ми зустрінемо після смерті, а тут на землі Він далі страждає.
Нам священикам часто доводиться утішати людей, кажучи: «Христос страждає разом з вами. Він присутній у ваших стражданнях». І ми, дивлячись на Христові рани, розуміємо, що якщо Христос страждає в інших, то рани інших – це також і Його рани, тобто Його рани можемо бачити не тільки на хресті чи на зображенні Воскреслого, але в тих людях, які переживають біль. Ось тому ми тут, на місці, пробуємо ці рани жаліти, ми ці рани один одного стараємося лікувати настільки, наскільки можемо. І також звертаємося до всіх: «Пам'ятайте про те, що Христос тепер страждає, Його рани кровоточать, Його рани болять, і ці рани знаходяться тут. Пам'ятаєте про те, щоб лікувати ці рани».
На початку війни і протягом цього року ми відчували дуже велику солідарність, і ми просимо: «Господи воскреслий допоможи нам, щоб ця солідарність не закінчувалася». Бо ці рани заживають і лікуються поступово, на це потрібен час, і питання в тому, чи після закінчення війни будуть люди, які залишаться з нами, аж поки ці рани не загояться. Тому звертаюся до всіх, від кого це залежить: пам'ятайте про нас і під час війни, і після її закінчення.
