Отець д-р Іван Січкарик: Звідки знайти силу, щоб вистояти це все достойно?

Світлана Духович – Ватикан

«Дуже не просто… Якщо людина не має мотивації, або стимулу до життя, нелегко справитися з усіма труднощами, які щодня постають перед тими, хто живе в Україні. Звідки знайти силу? І не просто силу, але й наснагу, щоб це все вистояти достойно?». Цими думками в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News ділиться отець д-р Іван Січкарик, священик Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ.

Як дати раду собі і підтримувати одні одних?

Страждання і біль, страх і тривога, спричинені повномасштабною війною, неминуче призводить до втоми і виснаження. «Ми запитуємо себе скільки це ще триватиме, – веде далі священик. – По-духовному це стає криком молитвою праведного Йова: Господи, скільки ще? Ми вже і це пережили, і те перетерпіли. Виснажує інтенсивність тих подій, що відбуваються на наших очах, в наших серцях, в наших душах». Отець Іван зазначає, що дедалі більше зростає кількість людей, які потребують допомоги, і на якщо дивитися на це з чисто людської перспективи, то «здається, що цьому всьому немає кінця і краю, і що це немов замкнене коло, немов вихор, який тебе затягує і з якого ти вже не можеш вибратися». «Але на духовному рівні людина розуміє, що це не кінець, – підкреслює він. – І важливо усвідомити і втілювати в життя переконання, що не можна зламатися і що треба вистояти до кінця».

Богослов-бібліст наводить слова із заамвонної молитви Літургії Передосвячених Дарів: «Подай і нам, благий, добрим подвигом подвизатися, час посту завершити, віру неподільну зберегти, голови невидимих зміїв сокрушити, і переможцями гріха явитись, і неосудне достигнути поклонитися святому воскресенню». Ця молитва, як пояснює священик, вказує на те, що всі ці зобов’язання тривають не один день, а певний період часу, «і люди усвідомлюють, що вони мають вистояти і докладати зусилля».

«І тому кожен шукає різні способи, як дати собі раду і як підтримати одні одних, – додає він, – бо життя продовжується, і воно мусить продовжуватися. І це усвідомлення спонукає людей і надалі вчитися, працювати і допомагати». Наснаги, за словами отця Івана, також додає солідарність і допомога зі сторони різних країн світу. «Підбадьорює також те, що ми зиму перебули, тобто важкі моменти вже позаду», – каже він.

Нова хвиля переселенців у Зарваниці

Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Марійський духовний центр «Зарваниця» почав приймати внутрішніх переселенців. В попередньому інтерв’ю з отцем Іваном, яке ми опублікували у червні 2022 р., він зазначав, що на той час понад 500 переселенців зі сходу, півночі та півдня України знайшли прихисток в Духовному марійському центрі «Зарваниця». Дехто залишився на довше, інші через короткий час вирушили в інші місця на заході країни чи за кордон.

Розповідаючи про поточну ситуацію, отець Іван зазначив, що вже у вересні кількість біженців у санктуарії зменшилася: дехто повернувся до Харкова, Ірпеня і Києва, дехто переїхав в інші місця, кілька осіб виїхали за кордон. Ті люди, які мешкали у населених пунктах, що зазнали великих руйнувань, і дізналися про те, що їхнє помешкання зруйноване, вирішили інтегруватися в місцеве середовище: їхні діти ходять до місцевої школи, вони самі шукають роботу чи пробують змінити професію. «Але є багато переселенців, які чекають на те, щоб українське військо звільнило їхні території і вони змогли повернутися до своїх рідних міст і сіл, – розповідає священик. – Такою була ситуація у вересні. Але, на жаль, війна в агресивний спосіб далі продовжується, і в жовтні кількість біженців знову почала збільшуватися внаслідок масованих ракетних ударів. Наприклад, повернулися сюди люди з Харкова, почали знову прибувати зі східної України». На даний час в самій Зарваниці є 176 біженців, також духовна семінарії надала прихисток 20 переселенцям. Крім того, місцевий Карітас має будинки, де живуть переселенці, в селі Петрики є будинок для літніх людей, де також мешкають переселенці.

Отець Іван зазначає, що тут Церква пропонує їм солідарність і підтримку, «щоб вони не почувалися чужим, але прийнятими, і щоб ми одним серцем, і одним устами могли прославляти Бога». «Вони бачать цю відкритість і щирість, і цінують наше бажання допомогти, – підкреслює він. – Вони також зрозуміли, що їхнє життя продовжується, і вони вже стараються якось призвичаїтися. Ми шукаємо для них психологів, реабілітологів, щоб їм подати певні знаряддя для зцілення на духовному, емоційному, психічному і людському рівнях».

Рани, що не лікуються за день

Про те, наскільки глибокими можуть бути пережиті травми, свідчить випадок, про який розповів наш співрозмовник: його знайомі з дитиною поїхали до Італії, і в новорічну ніч дитина прокинулася від гуркоту феєрверків і каже до мами: «Мамо, ти ж обіцяла, що в нас уже тут ніхто не буде стріляти». «Ці звуки дитина асоціює з тим, що вони втратили хату, когось із рідних – і це трагедії, – каже о. Іван. – Ці рани не лікуються за день, тому мусить бути певний час спокійного, внормованого життя, і щоб люди могли будувати плани і щоб це їм давало наснагу до життя. Тому ми як духовні провідники намагаємося людям це подати, і їх це рятує. І просимо самого Господа, щоб нас також скріпив, щоб ми приймали правильні рішення для нас самих і для всіх тих, кого Бог привів в наше життя і довірив нашому служінню».

«Неможливо знайти слів»

«Бувають періоди, коли майже щодня є похорон», – зі смутком зазначає отець Іван Січкарик, говорячи про духовну підтримку і супровід родин тих, хто віддав своє життя захищаючи рідну землю. Він розповів, що, зазвичай, у похороні воїна-героя бере участь весь деканат, для того, щоб дати зрозуміти родині, що вони не самі. «Часто важко підібрати слова, – ділиться священик. – Бо коли бачиш дружину, двоє чи троє дітей, що залишилися сиротами. Чи маму і тата, які оплакують свого двадцятирічного сина – це все жахіття. Неможливо знайти слів на це і серце стискається від цих моментів, бо я розумію, що він і за мене віддав життя, щоб ми мали життя. І це несправедливо, що той найбільший дар, який нам дав Бог, отак просто нівелюється, нищиться. Це боляче. Так не має бути і з того треба виходити».

Богослов наголошує на важливості підтримки рідних, яка полягає в тому, аби не залишати їх наодинці, запрошувати до спільноти, до участі в різних братствах. Дітей варто також залучати до якихось організацій, щоб вони мали нагоду перебувати зі своїми ровесниками.

В духовній підтримці, за його словами, буде корисним посилання на старозавітну постать праведного Йова, який усвідомлював, «що все, що ми маємо – навіть наші діти, чоловік чи дружина – це не наша власність, а дар Божий: Бог дав, Бог взяв, і ми прагнемо годиться з Божою волею, прийняти ту Божу волю».

«Важливо також пам’ятати, – зауважує священик, – що той воїн – це герой, який для нас стає прикладом людини, що віддав своє життя з любові. Христос говорить, що немає більше любові, коли хтось своє життя віддає за друзів своїх. І це для нас є прикладом для наслідування».

Отець Іван вказав на ще один момент, на який він звертає увагу тих, хто переживає жалобу: «Ні ви, ні я не залишимося без відповіді: коли буде другий славний прихід Христа на землю, Бог дасть всім нам відповідь на те, чому він загинув, чи чому це сталося саме у вашому житті. Але тепер ми не можемо пасивно чекати на цей другий прихід, ми мусимо вірити, молитись, думати, аналізувати все, що відбувається довкола нас, годитися з Божою волею і приймати якісь певні рішення про те, як нам далі прямувати до цієї події – зустрічі з нашим Спасителем, а тоді Він нам відкриє, де ми зробили правильно, де ми помилилися. Нам важливо тепер одне: рухатися вперед, не зупинятись і не опускати руки».