Римські Єпископи і Україна. Християнство на Русі: князі, еліти та їхні важкі вибори
д-р Юрій Скіра
Наступним київським князем, який поклав свої сподівання на християнську партію, був син Святослава Ярополк. Він повторив крок Ольги щодо контакту з християнським Заходом і у 973 р. вислав своє посольство до імператора Оттона І. Проте, в тих політичних реаліях християнська партія була занадто слабкою, щоб дозволити йому втриматися в Києві. Тому він дуже скоро пристав до поганського табору. За варягами була тодішня військова сила, яка була необхідна Ярополку для перемоги над братами. Він, однак, не поривав і з християнами. Вони в 979 р. схилили його до переговорів з Папою Римським Венедиктом VII, який дуже був залежний від імператора Оттона ІІ. Проте, ми мало знаємо про ці контакти. А деякі історики ставлять питання про те, чи вони взагалі були. Успіх Ярополка був коротким. Коли новгородський князь Володимир почав свій впевнений наступ на Київ, поганське оточення Ярополка вже було незадоволене його політикою, зокрема християнськими ініціативами. У 980 р. він був підступно вбитий. Ярополкові варяги без проблем перейшли на бік Володимира. Поза всяким сумнівом, Ярополк був християнином, але його балансування між поганською та християнською партією завершилося для нього фатально.
Новий київський князь Володимир був, як і його батько Святослав, вірний язичництву і на час його вступу до Києва ніщо не віщувало майбутніх карколомних релігійних змін. Більше того, на початку свого правління він активно просував культ Перуна серед підвладних йому племен, будував капища на яких, між іншим, приносили в жертву людей, зокрема, християн. Так, у 983 р. за віру в Ісуса Христа загинули християни-варяги Іоанн та Федір.
Проте, зовсім скоро Володимир побачив, що його поганська релігійна реформа є недієвою. Тоді його погляд впав на християнство, яке, як ми з’ясували, вже мало солідні коріння на Русі. Та його введення вимагало колосального політичного успіху, що мав задовільнити та заглушити поганську партію. І таким успіхом міг бути шлюб з візантійською принцесою. Це і сталося за результатами Херсонеської війни 988 р.: держава Рюриковичів в один момент стала на рівні Візантії. А 6 тисяч ненадійних варягів залишилися у Константинополі чим, також і в цьому, зміцнили владу Володимира. Це був той успіх, який уможливив згоду еліт на впровадження християнства. Русь увійшла в християнську цивілізаційну орбіту Візантії. Це ж відкрило нові можливості для контактів з Римом.
Вже у 1089 року делегація з Русі взяла участь на Маларському церковному соборі, який скликав Папа Урбан ІІ. Папа хотів зробити кроки, які б подолали розкол 1054 року. Цього, на жаль, не сталося, але цей візит духовенства з Русі дав неочікуваний плід. В цьому часі відбулося освячення гробниці св. Миколая Чудотворця, мощі якого італійські купці привезли з Малої Азії. Руська делегація брала участь у процесії, а по поверненню додому поширила відомості про святого. Зовсім скоро, він став одним з найбільш пошанованих святих на Русі.
До Києва через Рим: князь Ізяслав Ярославович і його політичні комбінації
У другій частині передачі будемо говорити про перші серйозні політичні контакти Рюриковичів з Римом. У 1054 році помирає великий київський князь Ярослав Мудрий. За нього Київська Русь досягла свого політичного розквіту і стала могутнім гравцем на політичній арені тогочасної Європи. Чого тільки вартує згадати шлюбну дипломатію князя, яка породичала Рюриковичів з найвпливовішими династіями. По смерті Ярослава Мудрого престол у Києві успадкував його найстарший син Ізяслав. Номінально він був главою Русі, але політика посадження Рюриковичів на княжіння в різні великі міста, зростання інтереси місцевих еліт і занепад торгового шляху «з варягів у греки» стали передвісниками змін, які були явно не на користь Києву. До того ж Ізяслав виявився не таким вправним і твердим політиком як його батько. Його молодші брати Святослав і Всеволод виявили намір завадити йому стати впевненим главою дому Рюриковичів, а він виявився заслабким, щоб ефективно їм протистояти. Тож протягом свого життя то втрачав престол у Києві, то його повертав.
Першого разу з Києва його вигнали самі кияни. Вони були просто розлючені його невмілими діями щодо оборони краю від половців. Сталося це у 1068 році. Наступного року князь, за підтримки польського князя, а згодом короля Болеслава ІІ, внука Володимира Великого по матері, повернувся до міста. Він дав киянам обіцянку не мститися їм за вигнання і всіх помилувати. Однак, здобувши Київ, зламав своє слово і розпочав репресії. Це налаштувало всіх проти нього. Особливо монахів Києво-Печерського монастиря. Їхній духовний провідник – святий Антоній Печерський – гостро критикував за це Ізяслава. Це навіть стало причиною того, що ігумен був вимушений покинути рідний монастир через погрози розправи з боку князя. Пізніше Ізяслав перепросив святого, але все вже пішло не так, як треба. Конфлікт з братами не припинявся і врешті у 1073 році Ізяслав був вимушений покинути Київ. Він вирушив до польського князя Болеслава ІІ. Той його прийняв, але побачивши, що він привіз з собою князівську скарбницю, фактично обікрав. Обкрадений Ізяслав вирушив далі і дістався до Нижньої Лужиці. Там, власне, він і прийняв рішення звернутися по допомогу до Папи Римського Григорія VII.
