Карітас в Дніпрі: трансформуємо негативні емоції в допомогу тут і тепер
Світлана Духович – Ватикан
Війна в Україні щодня завдає багато болю, забирає найцінніше – людські життя. Трагедія, що сталася в суботу 14 січня 2023 р., коли російська ракета влучила у житлову багатоповерхівку в Дніпрі, сильно сколихнула не лише мешканців міста й усіх українців, а також людей в різних країнах світу. Але це не похитнуло рішучості містян допомагати одні одним: в найболючіші хвилини цієї трагедії виявилось те, що вчиняє нас людьми: здатність поділяти біль, плакати разом, здатність зігріти, прийняти і просто бути поруч стільки, скільки потрібно.
«Ми всі, які тепер є у Дніпрі, стали немов згустком такої величезної любові, і намагаємося наші негативні емоції трансформувати в допомогу, яку можемо творити тут і тепер», – зазначила в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News. Міла Леонова, менеджерка з питань комунікації «Карітасу Донецьк», офіс якого розташований тепер у Дніпрі. Вона розповіла, що через ракетний удар і вибух були зруйновані не тільки кілька під'їздів багатоповерхівки, але й постраждали також кілька будинків поряд, і не лише ті, що розташовані безпосередньо навпроти, а навіть через два будинки. «Здавалось, вони були захищені, – підкреслила вона, – але вакуум, цей вибух був настільки сильним, що в тих будинках повністю вибиті вікна – це тисячі квадратних метрів вікон, які треба буде відновити. Після вибуху сталися також замиканення струму, у людей повністю вийшли з ладу побутові прилади, електричні пристрої. За приблизними даними міської влади, двісті 236 квартир не підлягають відновленню».
Піні Міла розповіла, що вже буквально з перших годин після вибуху, біля місця трагедії розгорнули дуже великий штаб, який забезпечував гарячою їжею, був пункт обігріву, видачі речей для постраждалих і для рятувальників, щоб вони мали відповідні умови для того, щоб безперервно здійснювати рятувальні роботи. Серед тих, хто допомагав з першого дня, був також і Карітас.
«Звичайно, весь Дніпро показав, що місто має дуже велике серце, тому що відразу майже всі мешканці були там, – наголосила наша співрозмовниця. – Це великий будинок, це житловий масив, з якими пов’язано багато особистих історій, бо майже кожна людина з Дніпра мала там або родичів, або друзів, чи знайомих. І тому, коли ми бачимо ці всі фото, чуємо історії загиблих людей, то вони до самого серця торкаються, тому що це знайомі обличчя, знайомі люди. Серед постраждалих є також багато переселенців, які втікали від війни з Донецької, Луганської та Харківської областей».
Як підкреслила менеджерка з питань комунікації «Карітасу Донецьк», офіс якого у 2014 р. перенесли у Дніпро, тепер їхня команда збирає інформацію про потреби людей, тому що потрібно буде дуже багато допомоги, і потрібно знати, яким чином ефективно допомагати.
Ділячись думками про те, як вона особисто й інші працівники та волонтери Карітасу дають собі раду з такими важкими переживаннями, Міла Леонова пригадала ще одну трагедію в Дніпрі, яка сталася у жовтні 2007: внаслідок вибуху побутового газу тоді також був зруйнований будинок, було багато загиблих, але тоді була це була трагедія мирного часу, а тепер це сталася «просто від того, що хтось вирішив натиснути кнопку і ця ракета влучила в житловий будинок». За словами нашої співрозмовниці, в БФ «Карітас Донецьк» працюють також переселенці, які знають, що їхні міста, наприклад, Рубіжне, Сєверодонецьк, на вісімдесят п'ять відсотків перебувають в такому стані, як тепер цей один будинок в Дніпрі.
«Бачити це…вже почуття якісь відмерли, ну серце не може просто ввібрати стільки горя і не може його навіть прийняти, що це реальність, що це можливо в наш час. Люди до цього часу не можуть це прийняти. Ми можемо тільки щось робити для того, щоб подолати ці наслідки трагедії, щоб підтримати цих людей, які тепер перебувають в шоковому стані», – зазначила Міла.
Менеджерка з питань комунікації поділилася також тим, що нещодавно прочитала в соцмережах пост одного військового, який з Дніпра, а тепер воює на Донбасі. Він писав, що в цій війні дуже важливо контролювати свої емоції, тому що якби вони, військові, на війні, наприклад, піддалися почуттю ненависті, то вони не могли б тримати міцно зброю в руках, їхні руки би тремтіли від тих емоцій. «Тому тепер, – наголосила Міла, – любов є тим найважливішим, що має нами керувати: любов до наших близьких, любов до нашої землі, бо ми захищаємо нашу землю, ми ні на кого не нападали, ми відстоюємо те, що є нашим. Це наша основна сила тепер. Тому ми всі, які є зараз у Дніпрі, стали немов згустком такої величезної любові, і намагаємося наші якісь негативні емоції трансформувати в ту допомогу, яку можемо творити тут і зараз. В нас немає часу, навіть на якісь рефлексії, на якісь прокльони в чиюсь сторону, ми повинні зараз охопити любов’ю тих людей, які тут перебувають, які постраждали. І це, власне, зараз, мабуть, найосновніше».
"Це важко, але нас це об'єднало"
Коли ми у вівторок, 17 січня пополудні, брали інтерв’ю в координаторки волонтерів Іванки Величко, вона щойно повернулася в офіс з місця трагедії, де якраз завершилися рятувальні роботи. Ледь стримуючи сльози, вона розповіла про те, що бачила і пережила: «Коли була там на місці, там емоцій не було, але коли вже приїхала в офіс після того всього, емоції почали переповнювати: бо там збираєшся із силами, щоб не показувати цих емоцій людям, бо люди приходять до нас за допомогою».
Пані Іванка розповіла про зворушливу мить, коли оголосили про завершення рятувальних робіт і всі рятувальні й поліцейські машини та карети швидкої допомоги включили сирени на знак відання шани загиблим. І від цього звуку піднялися в небо птахи… це виглядало як душі людей, що загинули. За словами нашої співрозмовниці, це був дуже емоційний момент. «Там було дуже багато людей, бо двадцять людей ще не знайшли і багато людей до останньої миті вірили і надіялися, що є якась маленький промінь надії, за який можна вхопитися. І в той момент всі почали плакати, сльози лилися по обличчю людей. На автобусній зупинці поруч з розбитим будинком – гора квітів, іграшок, які люди принесли. Отак завершилися пошукові роботи. Дуже, дуже важко, – розповіла вона. – Інші люди приходили і говорили: “Тут була моя квартира, тут ми були щасливі”. Кожна квартира – це якась доля, це якась історія. Це важко, але нас це об'єднало. Стільки людей діляться своїми почуттями, просто обнімаються. Я вже не говорю про матеріальні речі. Багато бізнесменів запропонували цільову допомогу окремим сім’ям, наприклад беруть під свою опіку одну сім'ю. Приходило багато людей, які приносили продукти для приготування гарячих обідів, інші казали, що хочуть волонтерити. Люди дуже об’єдналися і розуміли одні одних з півслова, з погляду розуміли що потрібно було робити».
