Шукати

    Редакційна колонка

Дев’ять місяців війни: рана, що стосується нас як християн

Віру та релігійну традицію ніколи не можна сприймати як набуті раз і назавжди і як належне. Це показує скандал війни між народами, що подіяють те саме хрещення.

Andrea Tornielli*

Наближаємося до завершення дев’ятого місяця від початку жахливої агресивної війни, розв’язаною Росією проти України. Дев’ять місяців – це період, протягом якого в материнському лоні формується людське життя, щоби прийти у світ, але те, що відбувається в Україні, не є виношуванням життя, а смерті, ненависті, спустошення.

У цій війні існує аспект, про який ми не завжди пам’ятаємо: йдеться про конфлікт, який залучає два народи, приналежні до тієї самої віри в Христа та до того самого хрещення. Християнство на цих теренах асоціюється із Хрещенням Русі, яке довершив Володимир Великий, що забажав, аби його родина та мешканці Києва отримали таїнство у водах Дніпра. Російські та українські християни поділяють ту саму Божественну Літургію та духовність, притаманну східним Церквам.

Сьогодні існує тенденція приховувати цю спільну приналежність віри та літургійної традиції через причини, пов’язані з воєнною пропагандою: коли воюєш, коли убиваєш, то мусиш забути про обличчя та людськість іншого, як нагадував пророк миру єпископ Антоніо Белло. Мусиш забути навіть про те, що інший має те саме хрещення.

Той факт, що війна, яка вибухнула в серці Європи, є війною між християнами, вчиняє ще болючішою рану для послідовників Ісуса. Ми не маємо перед собою конфлікт, який можна помістити в зручну схему «протистояння цивілізацій», теорію, що стала популярною після ісламістських терактів 11 вересня 2001 року, щоби окреслити відмінності між «нами» і «ними». Цього разу агресори читають ту саму Євангелію, що й жертви агресії.

Сум’яття, викликане цією констатацією, може спонукати нас замислитися над тим, який шлях ще повинно пройти євангельське послання, щоби ввійти в серця християн і проникнути в їхню культуру настільки, щоби втілювати приклад Ісуса, Який у Гетсиманії наказав Петрові сховати меч назад у піхви. Може навіть спонукати вийти на осудливу та заспокійливу проповідальницю тих, які хотіли би накреслити відмінність між «нашим» християнством і християнством тих, хто змішує святі ікони із військовими стягами, виправдовуючи агресію та насильство релігійними промовами, як ще донедавна чинили також і ми, і можливо, дехто з нас хотів би так чинити також і сьогодні.

Але таке ставлення було би для нас лише зручною дорогою втечі, формою самовиправдання, щоби не залишати відкритою рану, завдану цією війною.

Війна, що триває в Україні, вчить нас натомість, що належати до спільної традиції, покликатися на ідентичність і культуру, що випливає з того самого євангельського звіщення, недостатньо для того, щоби вберегтися від скочування у варварство насильства, ненависті та вбивчої війни.

Відкрита рана кожного дня нагадує нам про те, що наша віра і наші релігійні традиції ніколи не можуть сприйматися як здобуті раз і назавжди, як щось належне. Це означає пам’ятати, що діяти по-християнському ми можемо лише через благодать, а не через традиції або культуру. Це означає пам’ятати Ісусові слова: «Без мене ви нічого не можете», аби знову стати покірними жебраками, що потребують Його, живого й присутнього в сьогоденні, та Його миру.

___________________

*Редакційний Директор Дикастерії в справах комунікації

14 листопада 2022, 14:04