Юрій Ліфансе про Спільноту святого Егідія: будівничі миру також і в час війни
Світлана Духович – Ватикан
Основними напрямками діяльності Спільноти святого Егідія є допомога бідним і сприяння мирові. У час війни вони роблять те саме: насамперед, моляться за мир і допомагають найбільш потребуючим. Через свою міжнародну мережу їм вдалося реалізувати велику програму допомоги Україні: понад 500 тон медикаментів для цивільних і військових лікарень. Про це в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News розповідає голова Спільноти святого Егідія в Україні Юрій Ліфансе.
Чи змінилося Ваше розуміння поняття «мир» від початку повномасштабної війни в Україні?
Так, змінилося, тому що цінність миру стає ще очевиднішою після того, як війна в такому широкому масштабі прийшла в дім кожного українця, це стало важливішим і зрозумілим, що без нього немає майбутнього, немає історії, немає України, тобто мир – це абсолютний дар Господа, за який має боротися кожен.
Яким чином можна бути будівничими миру в час війни? Які дії спільноти святого Егідія в Україні сприяють мирові?
Сьогодні я бачу, що українці з будь-якого регіону, будь-якої Церкви, релігії, мови об'єдналися для того, щоб захищати Україну і кожен робить те, що можливо: солдати воюють на фронті, волонтери допомагають військовим і цивільним. Спільнота святого Егідія продовжує робити те, що робила завжди: по-перше, ми молимося за мир, за мир в Україні і так само в інших країнах, де люди страждають від війни. І разом з тим, ми хочемо допомогти вилікувати рани які є сьогодні в українців, тому Спільнота організувала дуже великий програму допомоги Україні: це вже понад 500 тон дорогих медикаментів, які ми розповсюджуємо в цивільних і військових лікарнях, щоб захищати українців. Особлива увага звернена на ті регіони, які постраждали чи від окупації, чи тепер знаходяться на лінії фронту. І також важлива справа – це об'єднання людей: об’єднати людей навколо, я б навіть сказав, України післязавтра, навколо слова Господнього, навколо допомоги й солідарності одне одному, людяності. І сіючи ці основні фундаменти віри і людяності, ми маємо надію на те, що ми також будуємо мир, тому що будуючи мир в одному серці, ми розповсюджуємо його довкола.
Яким чином під час війни проявляється прагнення миру серед українців?
Спільнота святого Егідія відкрила центр допомоги, куди приходять вимушені переселенці отримати цю допомогу. Це люди, які бачили війну в найжахливіших її проявах, люди, які втратили своїх близьких, свої домівки. Часто, заходячи до нас, вони плачуть, а виходять з усмішкою, із відновленою надією, надією на те, що мир буде збудований в Україні, що мир повернеться і що вони зможуть повернутися додому. І що дуже важливо, потім вони самі повертаються, щоб допомагати іншим людям. Таким чином, в них відроджується надія, розправляються крила, відновлюється просто бажання до життя, яке під бомбами дуже легко втратити. Це дає їм сили на майбутнє. Майбутнє без миру неможливе.
Ґрунтуючись на власному досвіді, що можна робити для того, щоб гнів, що є природньою емоцією і реакцією на несправедливу жорстокість, не перейшов у почуття ненависті, яке шкодить самій людині?
Гнів – це певна, як Ви кажете, природня реакція, перша, інстинктивна реакція. Мені завжди допомагало читання псалмів, слово Господа і молитва, тому що Бог першим зустрічається з жорстокістю, з ненавистю, з переслідуванням, Його розпинають. А псалми дають можливість навіть цієї “сварки” з Богом, але й одночасно, надії на те, що все в Його руках і розуміння того, що Його уявлення про мир і моє уявлення про мир не збігаються. Мені дуже важко зрозуміти те, що відбувається сьогодні, але те, що допомагає вижити і дивитися вперед, – це надія, слово Господнє і Пасха, бо смерть переможена, тому я думаю, що ми зможемо перемогти і це. Також, як не дивно, допомагає розуміння неунікальності ситуації, бо в світі є десятки забутих війн, про які в Україні ніколи не пам'ятали і про які ми завжди молилися у спільноті. Я знав, що це можливо і ми намагалися зробити все можливе, щоб мир розповсюджувався. Я не можу сказати, що це не було несподіванкою, але, одночасно, Спільнота підготувала мене до того, що це можливо. Свідчення братів, які живуть уже роками в умовах війни, свідчення людей, які страждають сьогодні і бажання миру, а також і позитивний досвід спільноти, коли були підписані мирні договори, дають зрозуміти, що війна – це не останнє слово і що треба думати про майбутнє, думати про своїх дітей, про те, в якому світі вони будуть жити: чи це буде гнів, помста, чи це, все ж таки, буде плекання нової України, в якій буде місце для кожного.
Як на Вашу думку, українці справляються з таким важким випробуванням: поєднувати таку характерну рису як миролюбність з необхідністю захищатися?
Між миролюбністю і захистом немає жодного протиріччя: сьогодні немає жодного українського солдата на російській території. Одночасно, ми маємо захищати свої родини, і українці роблять це всіма можливими способами. Ми допомагаємо лікарням, де лікують також і російських солдат, які потрапили в полон, чи були поранені. І таких свідчень дуже багато. Миролюбність українців проявляється також і в словах національного гімну, де використовується пестлива форма слова "ворог", "воріженьки". Нам не дуже хочеться воювати і тому іноді, щоб не гніватись, навіть блокуються деякі теми, для того щоб займатися допомогою, замість того щоб витрачати свої сили на гнів.
Мене також вражають, наприклад, похорони військових, коли люди приходять віддати шану, замість того щоб говорити про те, як треба «порвати ворогів». Ми плачемо за своїми, допомагаємо своїм, захищаємо своїх.
Чому слід завжди молитися за мир?
Мир – це дарунок Бога. Сам Бог – це Слово і Світло, що пройшло, аби просвітити темряву і наближення Царства Небесного – це проповідь бідним людям. Тому без миру або немає майбутнього, або воно буде лише мирним: неможливо завжди жити під час війни. Можна оборонятися, захищатися, але дуже важко щось будувати. Тому мені здається, що те побажання миру, з яким Господь завжди звертається після воскресіння до Своїх учнів, залишається побажанням і молитвою номер один, без нього нічого неможливе.
