Батько нічиїх дітей
Silvonei Protz / Світлана Духович – Ватикан
Ренато К’єра народився в багатодітній селянській сім’ї в північноіталійському регіоні П’ємонте. «Вже у вісім років, – розповідає він, – я хотів бути, як святий Джованні Боско». В 12 років Ренато вступив до семінарії, бажаючи присвятити своє життя служінню іншим. Після отримання ієрейських свячень він відчув у своєму серці поклик до місії у віддалених країнах.
Місцевий єпископ запропонував йому вирушити на служіння до Бразилії, в дієцезію Нова-Іґуасу, великого й небезпечного містечка, що належить до агломерації Ріо-де-Жанейро. В 1978 році отець Ренато залишає навчання на філософському факультеті, аби присвятити своє життя тим, хто живе на географічних і екзистенційних периферіях Бразилії. Він відразу відчув, що знайшов своє місце й свою Церкву.
Незабутні зустрічі
«Я зіткнувся з трагедією дітей та молоді, нелюблених, покинутих, зранених, приречених на насилля, наркотики й передчасну смерть», – пояснює священик. Деякі події глибоко закарбувалися в його пам’яті: одного разу він прийняв у своєму помешканні підлітка з кличкою «Пірат», якого переслідувала й поранила поліція, а одного дня його вбили в під’їзді будинку.
– пригадує отець Ренато тодішнє почуття безпорадності.
Іншого разу один юнак ставить священика перед жорстокою дійсністю: в його парафії протягом тільки одного місяця вже вбили 36 молодих людей, і тепер він був першим у списку «приречених на смерть». «Невже ви дозволите, щоб усіх нас вбили? Ніхто нічого не робитиме?», – питав юнак. В обличчі того хлопця й інших юнаків і дівчат, що не хочуть помирати, отець Ренато побачив Христа, що промовляє: «Те саме ви Мені вчинили». Для того, аби стати присутністю Бога, батьком і матір’ю, сім’єю для тих, кого всі відкинули, він вирішив розпочати важкий, але непереборний шлях.
Покинуті діти
Цих дітей покинули всі: сім’я, школа, суспільство, уряд, а також і Церкви. Вони блукають вулицями із загубленим поглядом, ніби чужинці на своїй землі, без орієнтирів, без мрій і майбутнього. Вони – результат жорстокого суспільства, що відкидає, не вміє любити, позбавляє їх основних прав, засуджує та вбиває, аби змусити замовкнути голоси звинувачення. В них вкрали все: право бути дітьми й підлітками, право на те, щоб мати ліжко, харчуватись, гратися, мріяти. Вони – немов фотографія, що показує темну сторону суспільства. Для цих юнаків і дівчат торгівля наркотиками – це місце, де вони шукають безпеки, почуття приналежності й важливості. Там вони вбивають і самі втрачають життя, бо таким є закон місцевих кримінальних середовищ. Саме це спонукало отця Ренато до заснування притулку для неповнолітніх, де вони знаходять сімейний затишок, знаходять професію та гідність.
Допомогти дітям відчути себе Божими дітьми
Подібні притулки для неповнолітніх діють сьогодні в чотирьох штатах Бразилії. Тут дітям допомагають відчувати себе Божими дітьми. Протягом 33 років у притулках виховувалось понад 100 тисяч дітей, 70 тисяч з них сьогодні мають професію й майбутнє. Отець Ренато часто каже, що «віддав би життя, аби врятувати хоча б одну дитину або підлітка». На основі притулку для неповнолітніх виник Інститут богопосвяченого життя під назвою «Familia Vida» (Сім’я життя), члени якого були вихованцями притулку й тепер, у свою чергу, опікуються покинутими дітьми.
Прагнення батьківської любові
Кожна дитина бажає почуватися любленою. Той, хто не зазнав синівської любові, той не любить себе й готовий зруйнувати все навколо й знищити себе самого. Притулок для неповнолітніх дає дітям нагоду почуватися, як у сім’ї, здобути професію та влитись у суспільство. В цих притулках багато молодих людей насправді відроджуються в зустрічі з Богом, що є любов’ю й вірною присутністю, що ніколи не покидає.
Отець К’єра пригадує одного юнака, який мав рани на голові, бо батько намагався його вбити. Його прийняли в притулок для неповнолітніх. Одного дня, а це було Свято матері, він попросив отця Ренато, аби той відпустив його додому відвідати свою маму. «Я їй купив блузку, бо дуже її люблю», –сказав хлопець. Він повернувся дуже засмучений, бо його мати померла. «Я не маю більше нікого», – сказав хлопець і, віддаючи священикові блузку, сказав: «Тепер ти – моя мама».
