Шукати

Vatican News
Тамара Чікунова Тамара Чікунова  історія

В ім’я сина

Інтерв’ю з Тамарою Чікуновою. Після несправедливого арешту й розстрілу її єдиного сина, вона заснувала асоціацію «Матері проти смертної кари й тортур».

Davide Dionisi / Світлана Духович – Ватикан

Її розповіді – немов, глибока ріка, що виходить з берегів. Вона описує все в деталях, і часто повторює слова: «Все має межу, окрім милосердя». Тамара Чікунова, що походить з Узбекістану, після засудження до смертної кари свого єдиного сина, двадцятирічного Дмитрія Чікунова, та його розстрілу 10 липня 2000 року, заснувала асоціацію ««Матері проти смертної кари й тортур». Вона відвідує різні країни світу, розповідаючи про необґрунтоване засудження свого сина, яке спонукало її стати на шлях захисту людських прав і сприяння гуманізації в’язниць. Її діяльність спрямована, насамперед, на ті країни, в яких досі існує найвища міра покарання через страту (останніми місяцями увага Тамари була зосереджена на Білорусі). Зусилля її асоціації, яку підтримала Спільнота святого Егідія, причинилися до того, що в Узбекистані 1 січня 2008 року було скасовано смертну кару. Таким чином, було врятоване життя сотень людей, які в той час перебували в камерах смертників.

Арешт і катування

Тамара детально розповідає про те, що сталося з її сином. «Ми мешкали й працювали в Ташкенті аж до того страшного дня – 17 квітня 1999 року. До офісу мого сина прийшло троє людей в цивільному одязі й заарештували його. В момент тих загадкових відвідин я перебувала там» – зазначає Тамара, пояснюючи, що вже від самого початку мала недобрі передчуття. «Коли я запитала про причину арешту, вони відповіли, що це була формальність. Відтоді Дмитрій вже ніколи не вийшов із в’язниці». Декілька годин після цього затримали також її, протримавши 12 годин на допиті. «Мене били, бо я хотіла отримати звістку про мого сина. Тільки після шести місяців мені вдалося його побачити, але я не впізнала його відразу».

Тамара Чікунова
Тамара Чікунова

Підписання власної смертної кари

Такі моменти ніколи не стираються з пам’яті матері, яка почула від свого єдиного сина про тортури й приниження. А за що?

“Він не погоджувався підписувати визнання провини в подвійному вбивстві, в якому його звинувачували.”

Тамара, не зупиняючись, далі веде свою розповідь:

“Його привели на місце злочину, зв’язали руки за спиною і приставили до голови пістолет: «Або ти підпишеш, або ми тебе пристрілимо» – погрожували вони. Дмитрій і тоді відмовився, але не встояв, коли йому дали послухати на мобільному телефоні, як мене б’ють під час допиту. Таким чином, мій син підписав свій смертний вирок, аби врятувати мене.”

11 листопада в Ташкенті був проголошений вирок, але Тамара змогла побачити сина щойно після семи місяців, проведених в камері смертників.  

Після розстрілу – заповіт

10 липня, в атмосфері суворої секретності, Дмитрія розстріляли в одній із в’язниць Ташкенту. До невимовного страждання цієї жінки додавали болю багато запитань, на які вона ніколи не отримала відповіді: Чому саме він? І чому така жорстокість? Сорок днів після того їй надіслали останній лист Дмитрія, який він написав перед стратою: його заповіт:

“Моя дорога мамусю, прошу в тебе пробачення, якщо нам не судилося зустрітись. Пам’ятай, що я нікого не вбивав. Я радше помру, але не дозволю, щоб тебе били. Я тебе дуже люблю, і ти для мене – єдина дорога Людина. Будь-ласка, пам’ятай про мене.”

Невимовний біль, глибоке страждання. Після двох років безсонних ночей, що супроводжувалися прагненням помсти, вона бере на себе ношу останньої волі свого сина і починає боротися проти найвищої міри покарання, «яка в багатьох країнах світу і досі вважається способом зменшення кількості жорстоких злочинів».

“Однак, таким чином, – наголошує Тамара, – засуджений стає жертвою соціальної проблеми, заручником злочину, здійсненого в ім’я закону. Це помста суспільства!”

Тамара Чікунова на Ватиканському Радіо з Давіде Діонізі та Ольгою Сакун
Тамара Чікунова на Ватиканському Радіо з Давіде Діонізі та Ольгою Сакун

Сила прощення

Її мета – боротися, аби зберігати живою пам’ять про жертву Дмитрія. Вона перетворює свій біль в конкретне свідчення, перебуваючи поруч з жертвами. «Це сила прощення», – коментує вона. Саме тому Тамара вивчає процеси, дає поради родичам засуджених про можливі дії, допомагає писати листи й апеляції.

“Жінкам, які приходили провідати своїх дітей, чоловіків і братів, що перебували у камері смертників, я повторювала: не плачте, дайте їм силу боротися й прямувати вперед. Ваша боротьба – це боротьба за життя. І ніколи не говоріть їм про помсту.”

Її сила волі та ініціативи очолюваної нею асоціації, а також підтримка Спільноти святого Егідія, допомогли Тамарі прямувати шляхом до досягнення своєї мети.

Скасування смертної кари й врятовані життя

Першого січня 2008 року Узбекистан відмінив смертну кару, стаючи 134-ю країною в світі, що скасувала найвищу міру покарання, третьою серед колишніх середньоазіатських республік Радянського Союзу, після Туркменістану й Киргизії. Тамарі це вдалося, і хоча тепер в Узбекистані вона «небажана особа», географічні кордони для неї – не перешкода: вона відвідує різні країни, розповідаючи свою історію та історії тих, які вижили. Серед тих, кому вона врятувала життя – Євгеній Гугнін: «Йому вже підписали смертний вирок, – веде далі Тамара. – В камері смертників він отримав Святу Тайну Хрищення і висловив бажання стати священиком, якщо йому вдасться вийти з цього пекла. Євгенія помилували й звільнили 2011 року. Тепер він навчається в Ташкентській семінарії».

«Досьє» Тамари

Історія Євгенія має щасливий кінець, як і багато інших історій, які Тамара збирає в окремий конверт із записами й фотографіями. На обгортці папки формату А4 – велика фотографія улюбленого сина разом із словами вироку: «Чікунов Дмитрій, 28 років, росіянин, християнин, громадянин Росії, не має цінності для суспільства, у місцях позбавлення волі не піддається виправленню. Тому за здійснені злочину засуджений до смертної кари через розстріл». В березні 2015 року Дмитрія посмертно реабілітували, його визнали невинним, а процес оголосили неправосудним. Для нього, як і для багатьох інших, зазначає на завершення Тамара, «ворота тюрми були занадто широкими, щоб увійти, й занадто вузькими, коли намагався звідти вийти».

Photogallery

Тамара Чікунова на Ватиканському Радіо
17 липня 2019, 14:47