"Amoris laetitia”. З Папою Франциском про радість любові (40)

Життя у «поширеній сім’ї

У 187 пункті Глава Католицької Церкви підкреслює, що маленький сімейний осередок не повинен відокремлюватись від розширеної родини, об’єднаної кровними та суспільними вузами, до якої входять батьки, дядьки та тітки, двоюрідні брати та сестри, а також і сусіди. До такої «поширеної» сім’ї можуть належати теж ті, яким потрібна допомога, дружнє товариство, підтримка чи, принаймні, вияв симпатії, співчуття або утішення. Трапляється, що індивідуалізм нашої епохи спонукає людей замкнутись в маленькому гнізді та дивитись на інших, як на загрозу. Проте, ізольованість від інших не приносить муру та щастя, а замикає серце сім’ї та позбавляє її широкого горизонту життя.

Бути дітьми

У 188 пункті Папа пригадує повчання Ісуса, скероване до фарисеїв, про те, що кожен, хто відмовляється від своїх батьків, порушує Божий закон (див. Мк. 7, 8-13). Ніхто не повинен втрачати усвідомлення того, що він є дитиною. В кожної людини, навіть у дорослої чи вже похилої віком, навіть у тієї, яка сама стала батьком чи матір’ю або яка займає відповідальну посаду, за усім цим залишається ідентичність дитини. Усі ми діти. І тому, ми завжди пам’ятаємо про те, що життя ми собі не дали самі, але отримали його. Великий дар життя – це перший подарунок, який ми отримали.

Саме тому четверта Божа Заповідь вимагає від дітей шанувати батька та матір. І варто зауважити, що ця Заповідь йде відразу після заповідей, які стосуються Господа Бога. І справді, у цій Заповіді є щось божественне, священне, щось, що лежить в основі будь-якої іншої пошани між людьми. В книзі Второзаконня, після слів «шануй батька твого і матір твою», читаємо наступне: «щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі». Міцний зв’язок між поколіннями – це гарантія майбутнього і гарантія справді людяної історії. Суспільство дітей, які не шанують своїх батьків, є безсоромним суспільством, яке приречене наповнитись черствою та жадібною молоддю.

Залишити батька та матір

Але у медалі є дві сторони; слово Боже повчає: «Залишить чоловік свого батька та свою матір і пристане до своєї жінки» (Бт. 2, 24). Батьків не можна ні кинути, ні занедбати, проте, щоб поєднатись в подружжі, необхідно їх залишити, щоб новий дім став обителлю, захистом, фундаментом та проектом, щоб можна було стати по-справжньому «одним тілом». Трапляється, що в подружжі один від одного подруги багато чого приховують, про що розповідають батькам, тому, в результаті, ціннішою виявляється думка батьків, ніж почуття та пункт бачення другого подруга. Непросто впродовж довгого часу терпіти такий стан речей; це може тривати лише тимчасово, поки не будуть створені умови для розвитку подругів у довірі та діалозі. Подружжя ставить перед чоловіком та жінкою виклик знайти новий спосіб бути дітьми своїх батьків.

Похилі віком

«Не відкидай мене, коли постаріюсь, не покидай мене, коли зникне моя сила», – цими словами 71 Псалма Вселенський Архиєрей розпочав 191 пункт свого напоумлення «Радість любові». На його переконання, вони є криком душі похилої віком особи, що боїться забуття та зневаження. Так, як Господь закликає нас бути Його знаряддям, прислухаючись до благань бідних, так само Він очікує від нас уважності до похилих віком.

А Церква не може і не повинна погоджуватись із ментальністю нетерплячості, а тим більше – байдужості та погорди щодо старості. Ми повинні розбудити колективний дух вдячності, цінування, гостинності, що здатний допомогти літній особі відчувати себе живою частиною своєї спільноти. Похилі віком – це чоловіки та жінки, батьки та матері, які випередили нас на тій самій життєвій дорозі, у тому самому домі, у нашій щоденній боротьбі за гідне життя. Тому, Церква повинна протистояти «культури відкинення» через радість нових обіймів між молодими та похилими віком людьми.

Місце похилих віком осіб у сім’ї

Святий Папа Іван Павло ІІ закликав нас звернути увагу на місце похилої особи в сім’ї, адже існують культури, де, в наслідок невпорядкованого промислового та урбаністичного розвитку застосовували і продовжують застосовувати щодо літніх осіб неприйнятні форми відкинення. Похилі віком допомагають нам усвідомити неперервність поколінь. Часто саме бабусі та дідусі піклуються про передавання великих цінностей своїм онукам і багато осіб можуть ствердити, що, власне, бабусям та дідусям вони завдячують втаємниченням у християнське життя. Їхні слова, їхня ласка та сама їхня присутність дозволяє дітям усвідомити, що історія не розпочинається від них, що вони є спадкоємцями довгого шляху і що необхідно поважати всіх, хто був перед ними. Хто розриває зв’язки з історією, той зазнаватиме труднощів у тому, щоб укласти сталі стосунки та визнати, що він не є господарем дійсності. А говорячи про суспільство в цілому, воно зможе розвиватись лише тоді, коли навчиться поважати життєвий досвід та мудрість похилих віком осіб.

Брак історичної пам’яті та вірус смерті

Відсутність історичної пам’яті – це серйозний дефект нашого суспільства. Незрілою є ментальність, мовляв, «це вже минуло». Знати та вміти зайняти позицію щодо подій минулого – це єдина можливість побудувати майбутнє, яке має сенс. Не можна виховувати без пам’яті.

Розповіді похилих віком осіб є дуже корисними для дітей та молоді, адже єднають їх з історією сім’ї, регіону, країни. Сім’я, яка не шанує та не турбується про своїх дідусів та бабусь, що є її живою пам’яттю, не є цілісною сім’єю; натомість, сім’я, яка зберігає цю пам’ятає, має майбутнє. Цивілізація, у якій немає місця для похилих віком людей, або у якій вони відкинуті на узбіччя суспільства, нібито, через те, вони створюють проблеми, заражена смертельним вірусом, оскільки відривається від власних коренів. Сучасне явище відчуття сирітства, як втрати послідовності поколінь, викорінення та зруйнування чітких орієнтирів, тобто всього того, що впливає на спосіб життя, спонукає нас вчинити наші сім’ї місцями, де діти зможуть вкорінитись у ґрунт колективної історії.

Опрацював о. д-р. Теодосій Р. Грень, ЧСВВ

Попередній випуск за цим посиланням