"Amoris laetitia”. З Папою Франциском про радість любові (25)
Радіти з іншими
У 109-му пункті Глава Католицької Церкви звертає увагу на те, що вираз «chairei epi te adikia» вказує на щось негативне, що таємно зберігається у серці людини. Мова йде про ядовите наставлення того, хто втішається, бачучи несправедливість щодо іншої людини. Вираз доповнюється наступним, який, натомість, вказує на позитивний аспект: «synchairei te aletheia», що означає «радіти істині». Йдеться про радість з приводу добра іншої людини, признання її гідності, належної оцінки її здібностей та її добрих вчинків. Але таке наставлення є неможливим для того, хто ввесь час порівнює та зіставляє себе з іншою людиною, зокрема у подружжі, аж то того, що втішається поразками іншого.
Любити – радіти чужому щастю
Коли людина може зробити добро іншій, або коли бачить, що в іншої особи все гаразд, то переживає цей момент радісно, чим прославляє Бога, адже «Бог любить того, хто дає радо» (2 Кор. 9, 7). Наш Господь особливо цінує ту людину, яка радіє чужому щастю. Якщо ми не підсилюємо нашого вміння радіти добру іншого і зосереджуємо нашу увагу, перш усього, на особистих потребах, то засуджуємо себе самих на життя позбавлене радості, адже Святе Письмо навчає: «Більше щастя – давати, ніж брати» (Діяння Ап. 20, 35). На переконання Святішого Отця, сім’я завжди повинна бути тим місцем, де людина, яка вчинила яке-небуть добро, знає, що всі інші члени сім’ї будуть радіти разом із нею.
Любов усе зносить
Список закінчується чотирьома виразами, які підкреслюють цілісність: «все». Любов «все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить». Тим самим автор підкреслює контр-культурний динамізм любові, здатної зустрітись лицем-в-лице з усім, що може їй загрожувати.
Спершу текст вказує на те, що правдива любов усе зносить. Вираз «все зносить» відрізняється від «не рахується зі злом», адже тут мова більше йде про «зберігання мовчання» щодо того поганого, що може бути в іншій людині. Ця спроможність обмежує здатність людини то того, щоб осудити іншого та кинути у нього каменем звинувачення. «Не судіть, і не будете суджені» (Лк. 6, 37), – навчає Святе Письмо, додаючи, – «Не обмовляйте, брати, один одного» (Як. 4, 11). Зупинятись на тому, щоб завдати шкоду іншому, – це спосіб укріпити свій власний образ, виплескуючи свої образу та гнів і не рахуючись з тим, що така поведінка завдає шкоди іншому. Часто забуваємо, що дифамація іншої людини, коли вона завдає сильного удару добрій славі особи, спричиняючи тим самим шкоду, яку не дуже легко виправити, є дуже великим гріхом, важкою образою Господа Бога. Саме тому, Слово Боже таке суворе щодо язика, пригадуючи, що він – «світ зла», адже «бруднить усе тіло й запалює круг нашого існування, запалений і сам вогнем пекельним» (Як. 3, 6) та «наповнений смертельною отрутою» (Як. 3, 8). Натомість, любов турбується про добрий образ іншої людини, навіть дбаючи про добре ім’я ворога. Тому, стаючи на захист Божого закону, не можна забувати про цю вимогу любові.
Добре говорити один про другого
Люблячі та віддані подруги говорять добре один про одного, намагаючись показати добру сторону іншої особи, незважаючи на слабкості та помилки. В кожному разі, вони зберігають мовчання, щоб не пошкодити доброму образові чоловіка чи дружини. Однак, тут йдеться не лише про зовнішню поведінку, але про позицію, зумовлену внутрішнім наставленням. І це не є виявом нещирості, яка закриває очі на проблеми та слабкості іншого, але, радше, широтою погляду того, хто вміє побачити ті слабкості та помилки в їхньому контексті; хто пам’ятає, що недосконалості – це лише частина, а не повнота буття іншого.
Любов поважає недосконалості іншої людини
Неприйнятний факт у подружніх стосунках не є цілісністю стосунків. А тому можна ствердити, що усі ми є складною комбінацією світлих та темних сторін. Інша людина не є лише тим, хто мені докучає, але чимось набагато більшим. З цієї причини я не претендую, щоб її любов була досконалою щодо мене, щоб її цінувати. Вона любить мене такою, якою є і як може, з усіма своїми слабкостями, але недосконалість її любові не означає, що така любов є нещирою чи несправжньою. Вона реальна, але обмежена і земна. Тому, якщо ми претендуємо на аж надто багато, то інша людина нам дає це зрозуміти, бо не зможе і не захоче грати роль божественного буття чи служити всім наших забаганкам. Любов вміє співжити, прийняти недосконалості іншого, вміє перетерпіти, вибачити та зберігати мовчання про слабкості коханої людини.
Любов в усе вірить
Як зазначив Вселенський Архиєрей у 114 пункті свого напоумлення, тут не йде мова про віру в богословському значенні, а швидше, як про довіру. Не йдеться лише про те, щоб не підозрювати, що інший обманює чи вводить в оману. Така фундаментальна довіра вміє побачити приховане у темноті світло, запалене Господом Богом, чи тліючий під попелом вуглик.
Довіра уможливлює стосунки у свободі
Така довіра вчиняє можливими вільні стосунки. Не потрібно контролювати іншого, скрупульозно слідкувати за кожним його кроком, щоб уникнути, таким чином, його втечі з наших обіймів. Любов довіряє, залишає свободу іншому, відмовляється від повного контролю, від посідання та домінування. Ця свобода, яка дає місце самостійності, відкритості на світ та новому досвіду, дозволяє подружнім стосункам збагачуватись та не перетворитись на безперспективну ендогамію. В такий спосіб, подруги, будучи разом, можуть з радістю ділитись тим, що вони отримали та чого навчилися поза сімейним колом. Одночасно, існує можливість для щирості та прозорості. Людина, яка знає, що їй не довіряють, завжди підозрюють та безпідставно осуджують, віддає перевагу тому, щоб мати свої секрети перед подругом, приховувати свої упадки та недосконалості, таким чином, видаючи себе за ту, ким вона насправді не є. І навпаки, сім’я, у якій панує міцна та любляча довіра і де, незважаючи ні на що, довіра завжди повертається, дає можливість подругам бути самими собою та вчить відмовлятись від обману, нечесності та нещирості.
Опрацював о. д-р. Теодосій Р. Грень, ЧСВВ
Попередній випуск за цим посиланням
