Amoris laetitia: розпізнавання, що вимагає бачити конкретну дійсність

о. д-р Теодосій Р. Грень, ЧСВВ / Fabio Colagrande – Ватикан

У неділю, 27 грудня 2020 р., Папа Франциск оголосив про проведення спеціального року, присвяченого післясинодальному Апостольському Напоумленню Amoris laetitia з нагоди 5-ї річниці його публікації. Цей спеціальний рік розпочнеться 19 березня 2021 р. та відзначатиметься різними ініціативами, скерованими на те, аби поглибити знання даного документа та його тематик.

Однією із тем документу, над якою, мабуть, найбільше дискутується, є тема душпастирського розпізнавання неврегульованих сімейних ситуацій, як з канонічної точки зору, так і з моральної. Важливим внеском у цьому питанні є нещодавно опублікована книга отця Джорджо Дзанноні, викладача канонічного права, яка називається «Франциск і законовчителі. Розпізнавання понад казуїстику». У тексті автор розкриває тему напруження між поглядом Папи Франциска та тих, які у Церкві «застосовують нормативність». Про це та інше отець Джорджо Дзанноні поділився із журналістом Vatican News.

Право на сторожі добра кожного

В Напоумленні Amoris laetitia Папа пише, що «жалюгідним є зупинятись на тому, аби розглянути лише те, чи відповідають дії людини закону чи якійсь загальній нормі». Тому, перше запитання нашого колеги стосувалось того, як о. Джорджо, професійно займаючись канонічним правом, може проінтерпретувати це ствердження святішого Отця? Відповідаючи, автор книжки зазначив, що дуже часто каноніста, тобто, знавця церковного права, вважають строгою і холодною людиною, яка заанґажована у справу застосування церковного правопорядку в житті. Але в такий спосіб наголошується на статичному і безособовому баченні канонічного права, яке, насправді, має за мету допомогти людині чи спільноті осягнути бажану ціль.

На переконання автора, у своєму Апостольському Напоумленні, зокрема, у 304 пункті, Папа Франциск дистанціюється від холодного бачення права, вказуючи на потребу побачити за буквою закону особу з її індивідуальною історією. Тому, казуїстичний підхід не є придатним у цій матерії. «Церква не боїться ввійти у такий динамізм розпізнавання, який, очевидно, спричинив потрясіння щодо однорідної практики та попередніх схем оцінювання», – зазначив священик-каноніст.

Канонічне розпізнавання

А говорячи про необхідність прийняти нову точку бачення, о. Джорджо зауважив, що Церква не застосовує якусь ідеологію, але пропонує подружжю життя згідно з істиною. «Розпізнавати означає бути спроможними оцінювати людське життя в його унікальності. Напоумлення Amoris laetitia зазначає, що не існує подружжя самого в собі, як універсального абстракту. Подружжя існує в кожному окремому прояві, в окремому подружньому зв’язку. Якщо я бачу чотирьох людей, які разом гуляють на вулиці, я бачу не сім’ю як “інститут сім’ї”, але, радше, чотирьох людей, які тісно пов’язані між собою: він, вона, батьки та двоє дітей. (…) Церква закликає дивитись на ці афективні дійсності поглядом, відкритим на життя, а не діяти, застосовуючи схеми, щоб підпорядковувати їм життя інших людей», – додав священник, наголосивши, що як суддя церковного трибуналу він покликаний розглянути кожну окрему справу зблизька, входячи у дійсність конкретного подружжя, а не перебуваючи поза ним і застосовуючи абстракті критерії.

Душпастирське навернення, запропоноване Папою

За словами о. Джорджо, подолати розбіжність між вченням і дисципліною можливо лише в рамках ефективної реформи Церкви, яка зараз неминуча і необхідна. Неминуча, адже, як заявив Папа, промовляючи до Римської Курії в грудні 2019 року, «християнство як соціальна модель закінчилося». Тому необхідна реформа, бо це єдиний шлях відродження християнства. Щоб подолати дуалізм, слід пам’ятати, що «людина не є християнином, тому що вона народжується християнином, а тому, що вона стає ним». Мова йде про динаміку особистого навернення, адже християнство є не лише доктриною, до якої можна долучитись, не лише нормами, яким треба підпорядкуватись, але подією, формою буття, яка охоплює усі сфери життя. Крім цього, автор книги вважає, що сьогодні необхідно вказати на християнську спільноту як на плідне місце, придатне для життя та відродження людини у вірі.