Переслідувані за правду. Владика Борис Ґудзяк про уроки підпілля УГКЦ

о. д-р Теодосій Р. Грень, ЧСВВ – Ватикан

“Переслідувані за правду. Українські греко-католики за залізною завісою”, – під таким заголовком у 2019 році Ватиканське видавництво опублікувало книгу про переслідування Української Греко-Католицької Церкви. Книжка, що висвітлює життя УГКЦ в умовах підпілля та розповідає про її мучеників, є плодом наукового проекту Інституту Історії при Українському Католицькому Університеті.

У цьому контексті, Президент вищезгаданого Університету владика Борис Ґудзяк, Архієпископ та Митрополит Філадельфійський УГКЦ, поділився своїми димками про підпільну Церкву в Україні, про її героїчних мучеників за віру, про легалізацію УГКЦ та урок підпільного досвіду для сучасної Вселенської Церкви в інтерв’ю з українською журналісткою Мар’яною Карапінкою, опублікованому 9 липня 2020 р. у щоденній ватиканській газеті “L’Osservatore Romano”.

Причини переслідування

Спершу владика Борис розповів про трагічні реалії української землі в першій половині ХХ століття, згадавши, зокрема, про 15 мільйонів людей, які в період від 1914 до 1945 року загинули неприродною смертю, адже це був час двох великих воєн та голодомору і переслідування всіх релігійних громад. «Вигнавши Гітлера із Східної Європи навесні 1945 р.. Сталін прагнув консолідувати щойно окуповану територію та підпорядкувати її радянській владі. Терор, який вже систематично застосовувався протягом двох десятиліть для усунення будь-якого ворога, був застосований до Української Греко-Католицької Церкви. Греко-католики мали глибоке коріння в суспільстві та широкі міжнародні зв’язки. Як коріння, так і єдність повинні були бути розірвані, аби, в цей спосіб, можна було маніпулювати і керувати нещодавно завойованим народом», – зазначає український ієрарх, відповідаючи на запитання журналістки про причини початку переслідування Церкви в Україні.

Подальші події переслідування УГКЦ

За словами Президента Українського Католицького Університету, основна атака на Українську Греко-Католицьку Церкву розпочалась в 1945-1946 роках. 11 квітня 1945 року, ще до того, як війна в Європі була офіційно завершена, всі українські католицькі єпископи були заарештовані, за винятком одного, якого ув’язнили пізніше. Рік пізніше, у березні 1946 р., радянська влада ліквідувала всі церковні структури, організувавши псевдосинод, на якому 216 священиків, зібраних під погрозою смерті, проголосували за скасування унії з Римом та приєднання до Російської Православної Церкви, хоча Західна Україна та її Церква, з 950-річною історією християнства, ніколи до цього не були під Москвою, хіба лишень за винятком короткого періоду окупації під час першої світової війни.

Філадельфійський Архиєпископ, який докладно вивчав історію підпільної Церкви в Україні, пригадав також і про арешти та депортацію у сибірські табори духовенства, яке відмовлялось визнати ліквідацію УГКЦ, разом із їхніми сім’ями. Деякі єпископи, священники, монахи, монахині та миряни стали мучениками, а 25 із них святий Іван Павло ІІ проголосив блаженними під час своїх апостольських відвідин України у 2001 році. Церковна власність також була конфіскована. І лише зі смертю Сталіна у 1953 році деякі представники українського духовенства змогли повернутись із сибірських заслань і поступово відновлювати душпастирство серед своїх вірних, очевидно, у прихований спосіб. Як зазначив владика Борис, час переслідування дуже жорстоко відбився на кількості духовенства: від 3000 священиків, які служили вірним УГКЦ перед початком підпілля, залишилось лише 300, середній вік яких був приблизно 70 років.

Враження від зустрічі із вірними підпільної Церкви

Одне із наступних запитань, яке журналістка поставила своєму співрозмовникові, стосувалось особистих вражень від зустрічі з вірними підпільної Церкви. «Їхня рішучість у тому, щоб берегти Божий дар людської гідності та вірність у майже неможливих обставинах була для мене глибоко зворушливою та стимулюючою», – наголосив митрополит, пригадуючи про захоплюючий приклад священників та єпископів, які відзначались глибоко духовним життям і дуже щирими та безпосередніми стосунками із своїми вірними.

Радянський Союз був не лише політичним експериментом, але й антропологічним. Влада бажала утворити нову людину – homo sovieticus, яка б була цілковито підконтрольною. Однак, ісповідники віри та мученики дали свідчення нескореного духу та внутрішньої свободи. «Вони мали чітке розуміння правди та брехні, справедливого та несправедливого. Знак Пасхи нашого Господа завжди був перед їхніми очима. Ось чому вони жили обітницею воскресіння та Його перемоги над злом і смертю, не сумніваючись у цьому», – наголосив далі владика-митрополит.

За словами журналістки, сьогодні дехто вважає, що після виходу з підпілля і легалізації, УГКЦ стрімко взялась за відновлення церковних структур, але не зробила глибшого аналізу досвіду підпілля. «Ця рефлексія розпочалась, але вона ще не дозріла», – відразу підкреслив владика Борис, вказуючи на книгу “Переслідувані за правду”, що є однією із спроб такої рефлексії. Помилкою було вважати період підпілля чимось абсолютно ненормальним, а тому залишити його в минулому. Тому, можливо, відбудування Церкви керувалося досвідом життям Церкви 30-х років і певною ностальгією за стандартами того періоду, що передував переслідуванням. Оскільки громада, яка вийшла з підпілля, була настільки нечисленною, великий наплив захоплених неофітів значною мірою замінив віру катакомб.

«Сьогодні, оглядаючись на світ підпілля, я переконаний, що він пропонує багато думок щодо життя Церкви в постмодерному світі, що продовжує маргіналізувати християнський досвід», – додав очільник Філадельфійської Митрополії УГКЦ, подаючи як приклад досвід сьогоднішньої пандемії, карантину та закриття церков, який можна було б пережити значно духовніше, якби ми у молитві роздумували про життя християн у тоталітарних системах.

Досвід УГКЦ як внесок для Вселенської Церкви

Останнє запитання стосувалось того, чого Вселенська Церква може навчитись на досвіді переслідування УГКЦ? На переконання владики Бориса Ґудзяка, школа підпілля ХХ століття, яке звело кількісно велику Церкву до невеликої спільноти вірних, може навчити нас потреби зосереджувати увагу на головному. “Наприклад, Церква була позбавлена всіх культових споруд, шкіл та монастирів, вона не могла навіть мріяти про інфраструктуру, тому вся її енергія була спрямована на сприяння надійним стосункам та справжній єдності. Підпілля було не стільки системою структур, скільки мережею духовних стосунків, іноді, анонімних, адже знати ім’я вашого колеги-семінариста в підпільній школі священничої формації вважалося зайвим і потенційно небезпечним» – зазначив архієпископ Борис, наголошуючи на стосунках “від серця до серця”, які були притаманними як духовенству, так і мирянам підпільної Церкви.