Beta-версія

Cerca

Vatican News

Китай і єпископи: чому слід, насамперед, обговорити це питання?

Щоб підтримати шлях до повного поєднання й надати вірогідності життю китайських вірних, необхідно дивитися на те, що єднає, та знаходити в ньому сили для того, щоби долати те, що розділяє, запрошуючи всіх до співпраці задля зміцнення того, що подекуди ще залишається слабким

Sergio Centofanti та о. Bernd Hagenkord, SJ – Ватикан

Проблем, які стосуються життя Церкви в Китаї, чимало, а тому для переговорів між Святим Престолом і китайською владою було обрано одну з тем, що має фундаментальну важливість, тобто, призначення єпископів, а саме – процедуру обрання кандидатів до єпископату та способів їх призначення Єпископом Риму.

Очевидно, що вийдуть на яв численні інші теми, пов’язані з цією, як от визнання з боку влади так званих «підпільних» єпископів, канонічна легітимізація тих єпископів, що були висвячені без папського мандату, створення Китайської Єпископської Конференції, перегляд границь церковних структурно-територіальних одиниць, тощо. Ці теми повинні стати предметом подальших поглиблень і діалогів.

Папа Венедикт XVI у своєму Листі до Церкви в Китаї (2007) добре пояснив, чому тема єпископату є настільки важливою: «Як ви знаєте, глибока єдність, яка пов’язує між собою існуючі в Китаї місцеві Церкви та вводить їх у внутрішню єдність також з усіма іншими місцевими Церквами, розсіяними у світі, вкорінена, окрім самої ж віри та спільного Хрищення, також і в Пресвятій Євхаристії та в єпископстві. А єдність єпископату, якої “Римський Архиєрей, як наступник святого Петра, є постійним і видимим принципом та фундаментом”, триває крізь століття завдяки апостольському наступництву та є також основою ототожнення Церкви кожного періоду з Церквою, збудованою Христом на Петрі та інших апостолах» (п. 5).

Отож, ніхто не може поставити під сумнів той факт, що католики в Китаї мають ту саму віру, те саме Хрищення, дійсну Євхаристію та єпископат, який зберіг апостольське наступництво. Не зважаючи на це, католицька Церква в Китаї пройшла через труднощі, випробування та неспокій, зазнала роздроблення, ран і поділів. Але це відбулося не на рівні Святих Таїнств, які завжди були дійсними в своєму корінні, але на екзистенційному рівні та на рівні братерських стосунків і шляхів розвитку спільноти. Однак, ці рівні є важливими для живого досвіду віри та любові, а також для ефективності спільної місії та свідчення в світі.

Як відомо, в певний момент, у лоні єдиної католицької Церкви в Китаї вибухнула криза, що призвела до створення в більшості дієцезій двох спільнот: так званої «підпільної» чи «катакомбної» з одного боку, і так званої «офіційної» чи «патріотичної» з іншого, кожна зі своїми пастирями (єпископами та священиками). Ця криза не виникла внаслідок внутрішніх рішень Церкви, але була обумовлена обставинами політичного характеру.

Протягом двохтисячорічної історії, католицька Церкви неодноразово піддавалася спокусі розділитися, різними також були причини поділів. Вирішальна обставина, що призвела до формування двох спільнот в Китаї, не була вузько догматичного чи морального характеру, як це відбувалося в перших століттях Церкви, і, пізніше, в християнській Європі, починаючи від XVI ст., й не була літургійного чи юридичного характеру, як на переломі між першим і другим тисячоліттями.

Характерна ознака в Китаї була політичного порядку, а тому – зовнішньою. Не впадаючи в простий ревізіонізм щодо відповідальності минулого, слід запитати себе, чи ж Церква в Китаї не покликана сьогодні по-новому переосмислити свою присутність і місію в світі? Це відбудеться також шляхом інтегрування різних форм сприйняття, які, зрештою, присутні в Церкві на кожному місці та в кожному часі: від тієї більш тілесної, яка у випаду ізольованості схильна до зісвітчення, до більш духовної, що у випадку ізольованості схильна абстрагуватися. Вони повинні бути в контакті між собою, перетинатися, розуміти одна одну та спільно прямувати вперед для добра Церкви та євангелізації.

Але крім різних форм сприйняття, відбулися, очевидно, також конкретні рішення, прийняті на основі відмінного практичного способу переживання таких важливих цінностей, як вірність Римському Архиєреєві, євангельське свідчення, безкорисливе шукання добра Церкви та душ. Отож, саме на цих різнорідних рівнях, правдоподібно, слід шукати найпридатніші способи для того, щоб подолати протиріччя та рухатися до більш впорядкованого церковного життя.

Певним є те, що перед обличчям ситуації поділу, яку сьогодні переживає Церква в Китаї, страждають, або ж, принаймні, відчувають незручності, всі: церковна влада, спільнота вірних і, можливо, також і уряд. Тривання непорозумінь та нерозуміння одні одних не приносить користі нікому. Прямувати вперед як католики, перебуваючи в аномальній ситуації не лише незначної кількості, але й поділу на дві спільноти, що не поважають одна одну й, можливо, не люблять достатньо, аби шукати примирення, завдає додаткових страждань. Адже саме завдяки любові всередині спільноти інші можуть зрозуміти, що там присутній Господь.

В цьому контексті стає зрозумілим, що призначення єпископів, а ще більше – дійсна і сповнена любові єдність між ними, є питаннями ключового значення, бо торкаються серця життя Церкви в Китаї. Щоби дійти до цієї єдності, необхідно подолати ряд перешкод, першою з яких є «особлива китайська ситуація», що неодноразово ставала свідком того, як політична влада різними способами обумовлює життя та пастирську місію єпископів.

Це призвело до того, що, з одного боку, існують єпископи, підтримувані урядом, але висвячені без затвердження Папою, а з іншого – призначені Апостольською Столицею, яких не визнає держава. Цю важку ситуацію неможливо оздоровити, якщо не започаткувати два відмінні процеси, що приведуть, відповідно, до церковної легітимізації та державного визнання.

Тому, пошуки порозуміння між церковною та політичною владою щодо цих питань, навіть недосконалого, є необхідними та невідкладними як ніколи, щоб запобігти шкоді від подальшого протистояння. Саме тому діяльність останніх трьох Римських Архиєреїв рухалася в тому ж напрямку: сприяти внутрішній єдності католицької спільноти, допомогти «незаконним» єпископам повернутися до повного сопричастя та, одночасно, підтримувати вірність єпископів, що вже перебувають в сопричасті, як «офіційних», так і «підпільних». Тобто, намагатися прямувати до такої дійсності Церкви, яка живе повнотою сопричастя.

На запитання про ситуацію Церкви в Китаї Папа Венедикт XVI відповідав так: «Фактори, які сприяли позитивному розвиткові Католицької Церкви в Китаї, є різними: з одного боку, в єпископів, висвячених незаконно, завжди було живе прагнення перебувати в єдності з Папою. Це дало змогу всім їм пройти шлях до сопричастя, на якому їх супроводила терпелива праця з кожним окремо. В цьому було присутнє католицьке базове усвідомлення того, що насправді єпископом стають саме в цьому сопричасті. З іншого боку, єпископи висвячені підпільно та невизнані державною владою, можуть почерпнути користь з того факту, що хоч і виключно з причини політичної доцільності, вже не вважається слушним зачиняти у в’язницях чи позбавляти свободи католицьких єпископів лише з причини приналежності до Риму. Йдеться про невід’ємну передумову, й, одночасно, про вирішальну допомогу в тому, щоб досягнути повну єдність між двома католицькими спільнотами» (“Luce del mondo. Il Papa, la Chiesa e i segni dei tempi”, 2010, ст. 42 і 136-137).

Переклад: о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ

---------------

Це стаття із серії публікацій, присвячених діалогові між Святим Престолом та Китаєм, приготованої редакцією VaticanNews у співпраці з Державним Секретаріатом.

Попередні статті:
Діалог з Китаєм: Не за помахом чарівної палички
Діалог з Китаєм: «Завдяки малим крокам»
Діалог: незамінна складова місії Церкви в Китаї
Головні дійові особи діалогу: Святий Престол і китайська влада
Ватикан і Китай: діалог і переговори

07 липня 2018, 16:42